Тарзан та його звірі. Тарзанів син - Едгар Райс Берроуз
Він подумав, що це хтось із мешканців хатини повертається з учти, бо й далі чув дикі вигуки танцюристів і гуркіт тамтамів, що долинали від селищної вулиці. Чому ж той «хтось» так старанно приховує свою появу?
Коли «хтось» наблизився, мавполюд легко відстрибнув до протилежної стіни хатини, наставивши перед себе списа.
— Хто там, — спитав він, — крадеться до Тарзана з племені великих мавп, як голодний лев у темряві?
— Тихіше, бвано! — почув він старечий деренчливий голос. — Це Тамбуджа — та, чиєї хатини ти не зайняв, не вигнав стару жінку в холодну ніч.
— Що ж хоче Тамбуджа від Тарзана з племені великих мавп? — спитав мавполюд.
— Ти був такий добрий до мене, як ніхто, і я хочу віддячити тобі за добро, застерегти тебе! — відповіла стара.
— Застерегти? Від чого?
— М’ганвазам закликав молодих людей, які мали ночувати з тобою в хатині, — відповіла Тамбуджа. — Я була поблизу, коли вони розмовляли, й чула, як вождь напучував їх. Удосвіта, коли танок закінчиться, вони вб’ють тебе! Якщо ти не спатимеш, то вони прикинуться, ніби прийшли спати, але якщо ти спатимеш, за наказом М’ганвазама вони тебе вб’ють. Якщо ти не спатимеш, вони чекатимуть поруч, доки ти заснеш, і тоді всі разом накинуться на тебе; М’ганвазам неодмінно хоче отримати винагороду, яку обіцяв білий.
— Я забув про винагороду, — сказав Тарзан, більше до самого себе. А потім додав: — Але як М’ганвазам сподівається отримати нагороду, якщо білий, мій ворог, залишив, цей край і пішов не знати куди?
— О, він не пішов далеко, — відповіла Тамбуджа. — М’ганвазам знає, де його табір. Його посланці швидко наздоженуть білого — той рухається повільно.
— Де ж вони? — спитав Тарзан.
— Ти хочеш піти до них? — напівспитала-напівствердила Тамбуджа.
Тарзан кивнув головою.
— Я не можу тобі сказати, де вони стоять, щоб ти міг дістатись на те місце сам, але я можу провести тебе туди, бвано!
Зайняті розмовою, обоє не помітили маленької постаті, яка прокралася в хатину позад них і за хвилину так само непоміченою вислизнула геть.
Це був хлопчик Булао, син вождя від однієї з молодших дружин, — малий дурнуватий капосник, який ненавидів Тамбуджу і завжди шукав нагоди пошпигувати за нею та донести про її найменшу провинність своєму батькові.
— Якщо так, то рушаймо! — швидко сказав Тарзан.
Цього Булао, син вождя від котроїсь із молодших жінок, вже не почув, бо чимдуж біг вулицею селища, туди, де його лютий батько дудлив тубільне пиво, спостерігаючи, як його розцяцьковані танцюристи високо підстрибують і дико кружляють, викидаючи якісь несамовиті колінця.
Коли Тарзан і Тамбуджа тихо вибралися з селища й розчинилися в суцільній темряві джунглів, двоє прудких гінців рушили в тому ж напрямку, лише іншою стежкою.
Достатньо віддалившись від селища, щоб почуватися безпечно й не розмовляти пошепки, Тарзан запитав стару жінку, чи не чула вона про білу жінку й малу дитину.
— Так, бвано, — відповіла Тамбуджа. — З ними була жінка й мала дитина — маленьке біле маля. Воно померло від лихоманки тут, у нашому селі, і ми поховали його!
12. ЧОРНИЙ НЕГІДНИК
Коли Джейн Клейтон опритомніла, то побачила біля себе Андерссена з дитиною на руках. Туга і жах були на обличчі сердешної жінки.
— Що таке? — спитав швед. — Ви хвора?
— Де моя дитина? — закричала вона, не зважаючи на його запитання.
Андерссен простяг згорток із немовлям, але Джейн заперечливо похитала головою.
— Це не моя дитина, — сказала вона. — Ви ж знали, що це не моя! Ви такий самий диявол, як і Рокові.
Голубі очиці Андерссена витріщилися від подиву.
— Не ваша?! — вигукнув він. — Ви казати: дитина на «Кінкеді» — ваша дитина.
— Але не ця, — сумно відповіла Джейн. — Інша! Де інша? Там мусило бути дві. Я не знала про цю.
— Там не було ніякої іншої дитини. Я думати, це є ваша. Я дуже прошу вибачення.
Андерссен знічено тупцював, переминаючись з ноги на ногу. Було цілком очевидно для Джейн, що він мав щирі наміри, та не знав, як насправді виглядає її дитина.
Дитина заплакала, заворушилась у шведових руках і водночас потяглася маленькими рученятами до молодої жінки.
Джейн Клейтон не могла опиратися тому закликові — схлипуючи, звелася на ноги й притисла дитину до своїх грудей.
Кілька хвилин вона стояла тихо, ховаючи обличчя в брудній одежі дитини. Перший шок від розпуки, що це маля — не її любий Джек, перемінився на велику надію: а може, після всього, що сталося, якесь диво та вирвало дитину з рук Рокова в останню хвилину, перш ніж «Кінкед» відплив з Англії?!
А ще й цей безсловесний заклик крихітного дітлаха, без опіки й любові закинутого в жахіття дикого пралісу Думка про це більше, ніж що інше, прихилила материнське серце до невинного дитяти.
— Ви не знаєте, чиє це маля? — спитала вона Андерссена.
Чоловік заперечливо похитав головою.
— Не знати, — сказав він. — Якщо він не брати вашу дитину, я не знати, чию дитину він брати. Роков казав, це ваша. Я думав, що він теж так думати. Що ми тепер з нею робити? Я не можу
