Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

З-за рогу, звідки хвилину тому вибігла дівчина, долинув тупіт ніг.

— Ходімо! — рішуче повторив Блад. Цього разу вона, мабуть заспокоєна його бездоганною англійською вимовою, мовчки скорилася.

Вони швидко проминули один провулок, потім другий і, на щастя, нікого не зустрівши, вийшли на околицю. Вибравшись із міста, Блад бігом потягнув бліду й знесилену дівчину на узгір’я, де стояв будинок полковника Бішопа. У кількох словах він розповів їй, хто він і що, а потім вони бігли мовчки, аж поки не дісталися до великого білого будинку. Будинок був оповитий темрявою, і це вказувало на те, що там принаймні все спокійно. Якби там були іспанці, то в вікнах світилося б. Блад постукав, але йому довелося постукати вдруге і втретє, перш ніж відповіли з вікна на другому поверсі.

— Хто там? — почувся голос Арабелли Бішоп — трохи збентежений, але безперечно її голос.

Блад мало не знепритомнів від полегшення, бо, поспішаючи сюди, він подумки вже встиг намалювати такі страхіття, що не вкладаються людським розумом ні в які рамки. Він уявляв її у вирі того пекла, звідки сам щойно вирвався. Арабелла ж могла піти до міста або утнути ще якусь необачність, і його обливав холодний піт від самої думки, що з нею могло щось статися.

— Це я, Пітер Блад, — сказав він, переводячи дух.

— Що вам потрібно?

Блад зрозумів, що навряд чи вона зійде вниз відчинити двері, бо в такий час нещасні раби на плантації могли збунтуватися і стати не менш небезпечними, ніж іспанці. Але, почувши голос Арабелли, дівчина, яку врятував Блад, гукнула, вдивляючись у темряву:

— Арабелло! Це я, Мері Трейл.

— Мері?! — тільки й почулося нагорі, і голова у вікні зникла. Після короткої паузи двері розчахнулися. У просторому вестибюлі стояла Арабелла. Її струнку дівочу постать таємниче освітлювала тьмяна свічка, яку вона тримала в руці.

Блад увійшов. За ним вбігла його супутниця і, впавши на груди Арабелли, залилася гіркими слізьми. Але Блад знав, що не можна гаяти жодної хвилини.

— Тут є хто-небудь зі слуг? — рішуче запитав він. Дома був тільки конюх, старий негр Джеймс.

— Саме ця людина нам і потрібна, — сказав Блад. — Накажіть подати коней. І мерщій до Спейґстауна або ще й далі на північ, де вам ніщо не загрожуватиме. Тут залишатися не можна. Покваптеся!

— Але я вважала, що бій скінчився... — почала була Арабелла, бліда й налякана.

— Так, скінчився. Але найстрашніше тільки починається. Дорогою міс Трейл розповість вам. Ради Бога, повірте мені і зробіть так, як я вам кажу.

— Він... він урятував мене, — заридала міс Трейл.

— Урятував тебе? — приголомшено запитала Арабелла. — Від чого врятував, Мері?

— Про це ви ще встигнете довідатися, — майже сердито вигукнув Блад. — У вас буде ніч для розмов, коли виберетеся звідси, подалі від піратів. Покличте, будь ласка, Джеймса і зробіть так, як я кажу — мерщій!

— Він ніби наказує мені...

— О Боже! Наказую! Скажіть, міс Трейл, скажіть їй, чи є в мене підстави...

— Так, так, — промовила дівчина, тремтячи всім тілом. — Робіть так, як він каже... О, заради Бога, Арабелло!

Арабелла вийшла, залишивши Блада й Мері самих.

— Я... я ніколи не забуду, що ви зробили для мене, сер, — сказала Мері, трохи заспокоївшись. І він тільки зараз помітив, що це була маленька тендітна дівчинка, майже дитина.

— Свого часу я робив і дещо краще. Тому я й тут, — сказав Блад з болем у голосі.

Вона не зрозуміла його слів і навіть не спробувала вдати, що розуміє.

— Ви... ви вбили його? — запитала вона боязко.

Він пильно глянув на дівчину, освітлену мерехтливим сяйвом свічки.

— Сподіваюся, що так. Цілком можливо, що вбив, але, зрештою, все це дрібниці,— сказав він. — Єдине, що має зараз значення, це те, щоб Джеймс подав коней. — Він рішуче ступив до дверей, щоб прискорити приготування до під’їзду, та голос Мері зупинив його.

— Не залишайте мене! Не залишайте мене саму! — закричала вона, охоплена жахом.

Блад зупинився, потім поволі рушив назад. Підійшовши до дівчини, він усміхнувся їй:

— Ну, ну, не плачте! Не бійтеся. Усе вже позаду. Незабаром ви будете далеко, в Спейґстауні, у цілковитій безпеці.

Нарешті коней було подано — аж четверо, бо крім Джеймса, що мав бути за провідника, Арабелла брала із собою й покоївку, яка ні за що у світі не хотіла залишитися.

Блад підсадив на коня легеньку Мері Трейл і повернувся, щоб попрощатися з Арабеллою, яка вже сиділа в сідлі.

— До побачення! — крикнув він і, здавалося, хотів іще щось додати, але так нічого й не сказав.

Коні рушили й щезли в блідому світлі зоряної ночі, а Блад залишився біля дверей будинку полковника Бішопа. Останнє, що він почув від тих, які поїхали, — це тремтячий дитячий голос Мері Трейл:

— Я ніколи не забуду того, що ви зробили для мене, містере Блад! Ніколи!

Але не цей голос йому хотілося б почути, і тому ці слова не принесли йому жаданої втіхи. Він іще довго стояв у темряві, спостерігаючи світлячків на рододендронах, аж поки зовсім не завмер тупіт копит. Відтак зітхнув, і його думки повернулися до дійсності. Попереду ще багато роботи. В місто він ходив не задля прогулянки і не для того, щоб подивитись, як поводяться переможці. Йому треба було дещо розвідати. За той час, що він був у місті, Блад добув усі необхідні відомості. Попереду надзвичайно напружена ніч — отож треба ворушитися якнайшвидше.

І він побіг до табору, де на нього з тривогою і