Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Знову Страсбург!
«Боже, — благав Ота в думці, — боже, зроби так, щоб там виявився хтось знайомий. Або хоча б знайомий мого знайомого. Чи хай це буде й незнайомий, але щоб із Страсбурга! Ми б із ним погомоніли, дещо пригадали й порозумілися. Він напевне повірив би мені. Боже, я вже давно не молився тобі й ні про що тебе не просив, а тепер молитимусь щиро і ревно. Даю слово!»
Ота перехрестився й рушив до будинку. Але вже на самому порозі подумав, що спершу замовить собі щось дешевого випити й огледиться. Якщо не побачить нікого знайомого, піде геть.
Відтак одхилив завісу із скляних кульок.
3
Напівтемна кімната була порожня, тільки за стойкою стояв кремезний, спітнілий чоловік і дивився на Оту спідлоба. На скронях у нього росло довжелезне волосся, яке він загортав на лисину.
— Добридень, — привітався Ота.
— Добридень, — буркнув хазяїн. — Що вам?
— Малий кухоль пива.
Із-за стойки долинув сухий кашель, і, краще придивившись, Ота помітив двері, які вели у глиб приміщення, мабуть на кухню, а в них літню огрядну жінку, яка сиділа на табуреті. Обличчя її було таке ж червоне й спітніле, як і хазяїнове. Пасмо волосся на тім'ї в жінки було неприродно жовте й схоже на мочалку.
І хазяїн, і жінка були Оті зовсім незнайомі.
— Дивина, — засміявся він і сів за столик. — Хто б міг подумати, що я зустріну тут когось із Страсбурга. Ви ж із Страсбурга?
— Звідки ви це взяли? — буркнув хазяїн.
— Ми з Ліона, — сказала жінка.
— А-а… — зітхнув Ота. Надія зникла. — Тоді скажіть, чому ви так назвали свій готель?
— Ми не називали його ніяк, — буркнув роздратовано хазяїн і здмухнув з пива піну.
— Ми купили готель уже з назвою, — докинула жінка. — Попередній хазяїн справді був із Страсбурга.
— А може, й ні, — мовив хазяїн.
— Я гадаю, що був, — похитала жінка головою. — А втім, може, й не був. Головне, що він розбагатів і розпрощався з цією країною.
— Цить! — гримнув на неї чоловік і поставив перед Отою пиво. — Ви в Марокко новачок?
Ота кивнув головою. Взявши кухоль, він вихилив пиво одним духом і тільки тепер відчув, як від утоми гудуть ноги. Був щасливий, що сидить у тіні й під дахом.
Він поставив кухоль на стіл.
— Чи не знайдеться у вас для мене вільного номера? — Якщо тут нема нікого із Страсбурга, то тим гірше. Але він далі вже не піде. — Хай невеличкий, тільки щоб дешевий.
— Вісім франків за ніч, — буркнув хазяїн, насупивши брови.
Ота почав швидко підраховувати, одначе це було не так легко — солодка втома перелилась і в мозок.
— Маємо й за сім, — озвалася жінка. — Тільки на четвертому поверсі.
— Це байдуже. Я згоден. — Ота підвівся.
— Ви без речей? — запитав хазяїн. — Тоді гроші наперед.
— Тут вештається стільки всякої потолочі, — докинула жінка, мовби вибачаючись.
Ота заплатив за одну піч і за кухоль пива.
— Ось ключ, — сказала жінка. — Можете йти сюди. — І показала на двері праворуч од стойки.
Ота вийшов у темний коридор і поволі попрямував до сходів. На другому поверсі через поручні перехилилася смугла, одягнена по-європейському дівчина з разком білого намиста на шиї… У нього тьохнуло серце: обличчя було йому знайоме — то була арабка з пароплава, яка стільки разів до нього всміхалась.
Оту пойняла бурхлива радість, і він помчав нагору, перестрибуючи через два східці.
— Добридень, панночко! — Він подав дівчині руку і потис її долоню, дивлячись у чорні блискучі очі.
— Добридень, — відказала вона, всміхаючись. У неї були гарні білі зуби, а на підборідді й на переніссі видніло дрібне татуювання, яке вона марно намагалася заховати під шаром пудри. — Поселяєтесь у нас?
— Звичайно! — вигукнув він. — Ви теж раді?
Вона засміялася:
— Чого?
— Що ми знову зустрілися!
Дівчина здивовано глянула на нього, але руку свою не забрала.
— Ви мене знаєте?
— А ви мене ні? — запитав Ота докірливо. Йому здалося, що вона образилася, бо на пароплаві він не звертав на неї ніякісінької уваги. Особливо вчора ввечері повівся з нею вельми нечемно. Але в таких випадках найкраще вдавати ображеного з себе. — А ви мене ні? — повторив він з гіркотою. — А я на пароплаві так шукав вас. Ви одібрали в мене сон…
Вона знову засміялася:
— На пароплаві? На якому пароплаві?
— На «Менарі»! Хіба ви сьогодні вранці не прибули з Бордо?
— З Бордо… — Дівчина вимовила останнє слово так, наче в ньому були якісь чари, нездійсненна мрія. — Я ніколи не була в Бордо і взагалі у Франції. Я весь час живу тут!
Вона раптом зареготала так нестримно, що на спині в неї застрибали коси, синьо-чорні, як асфальт.
— Перестаньте! — урвав її Ота. Він усе ще думав, що вона не признається до нього, вирішивши помститися за його принизливе нехтування. — Коли не хочете, щоб я вас жорстоко покарав.
— Як саме?
— А хоча б отак. — І він нецеремонно обняв її за стан.
— Не руште мене! — скрикнула вона півголосом. Однак не випручалась, а реготала зовсім близько, майже уста в уста. — Ідіть собі до тієї з пароплава!
— Ви знову своєї? — нахмурився Ота і, схопивши її за косу, смикнув так, що дівчина аж скрикнула від болю…
І тут він зрозумів, що вона не брехала, що й справді ніколи не була на «Менарі», ніколи не намагалася йому сподобатися, бо в тієї з пароплава були не коси, а коротко підстрижене волосся.
Проте вони були такі схожі, що він ладен був побитися об заклад…
— Хай йому чорт! — вилаявся Ота. — Не гнівайтесь, але…
— Нічого, нічого, — відказала дівчина спокійно. — Який ваш номер?
— Ви тут покоївка?
Вона кивнула головою.
— Провести вас?
— Не треба, — відповів він. — Я знайду сам.
Але дівчина все-таки пішла за ним.
— Мене звуть Віветта, — сказала вона, коли він одмикав двері.
Ота обернувся. Дівчина всміхалася точнісінько так, як та, на пароплаві. «Всі вони однакові. Я плутав арабів, а тепер плутаю й арабок, Хто в цьому винен? Вони чи я?» — подумав він і буркнув:
— А мене Ота. — Зрештою, яке це має значення, що це не та дівчина; тепер він знав її краще, ніж ту, з пароплава.
Ота зайшов у кімнату, і дівчина просунула за ним у двері голову:
— Коли вам буде щось треба, гукайте. Дзвінок тут не працює.
— Я так і думав. — Він почав роззиратися. Це була вузька келія з ліжком і відчиненого шафою.
— Що саме ви думали?
Ота обернувся. Дівчина все ще стояла.
— Нічого,
