Тiм Талер, або Проданий смiх - Джеймс Крюс
Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.
Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.
Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.
У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.
- Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:
- А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!
Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.
Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:
- А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.
Тiм вiдповiв ухильно:
- Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...
- Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.
Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:
- А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.
Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:
- Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.
- А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.
- Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.
Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:
- Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?
- Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.
Голос наблизився знову:
- Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.
Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:
- А, он як!
- А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?
Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:
- А хiба чорт i справдi є на свiтi?
Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.
- Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?
Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.
Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:
- Доведеться дiяти вiдвертiше...
Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.
Троч спитав навпростець:
- Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?
- Навiщо вона менi... - не повертаючи голови, вiдказав Тiм i побачив, як тiпнулося з досади розмножене в скляних бурульках барокове обличчя. Тодi знову почув його голос.
- То, може, хоч переказати її тобi? - спитав Троч, видимо насилу стримуючи злiсть.
- Як хочете, бароне... - З хлопцевого голосу добре чути було, що все те йому зовсiм не цiкаве. А втiм, цiкавiсть ворухнулась у ньому, коли вiн побачив, як манюсiнькi Трочi в шлiфованих скельцях заклинально пiдносять тонюсiнькi ручки.
Троч дуже повiльно, якимсь дивно глухим голосом почав вимовляти чудернацькi слова:
Багабi лака бахабе
Ламак каї ахабабе
Карелiйос
Ламак ламек Бахлiяс
Кабаагi забалiйос...
По цих словах люстра затремтiла - може, вiд того, що барон вимахував руками, - i з її середини почав спускатись на павутинцi здоровенний сполоханий павук.
Тiм дуже гидував павуками. I взагалi ота таємнича замова вже дратувала його. Тому вiн пiдняв шовкову пантофлю, що її крутив у руцi, й щосили жбурнув на павука.
Барон саме вимовляв дальшi слова:
Барiйолас
Лагоц ата кабiйолас...
I враз пiд стелею щось тонко заскреготiло, а тодi в ногах у Тiма задзвенiла, забряжчала, загримотiла, впавши додолу, вся величезна люстра.
Тiм перелякано пiдiбгав ноги. Барон стояв за спинкою свого крiсла, роззявивши рота, з iще пiднесеними догори руками, а на лобi в нього вже набiгла гуля. Видно, його зачепило люстрою.
В покоях стало тихо-тихо. Але оглушливий брязкiт, певно, почули в готелi, бо за хвилинку хтось мiцно постукав у дверi.
Аж тодi барон опустив руки. Згорбившись, наче вкрай знесилений, пiдiйшов вiн до дверей, прочинив їх трошечки й сказав кiлька слiв по-iталiйському. Тiм нiчого не зрозумiв.
Потiм Троч знову причинив дверi, сперся на них плечима й промовив:
