Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов

«Правду сказав боцман», подумав, прокинувшись, Фролов. Він вийшов був з біноклем на вахту, але тільки досадливо махнув рукою.

Декілька навколишніх вершин ще плавали у тьмяному небі. Потім туман застелив і їх. Тільки Чайчин дзьоб ширяв над молочними жовтуватими шарами. Але чіпкі смуги, як димок, що стелеться по камінню, потяглися і сюди.

Туман густішав, від краю скелі важко було розглядіти вхід до кубрика.

Вранці здалека почувся суцільний рокочучий звук. Він насувався на висоту. Посилювався. Прогримів десь збоку. Почав швидко стихати.

— Літак! — сказав Кульбін. Навіть на його спокійному обличчі відбилося глибоке здивування.

— Який це божевільний в таку погоду літає? Медведєв вдивлявся туди, куди віддалявся гул, що котився по скелях. Але туман висів непроникний і байдужий, не можна було розібрати нічого.

— Він при такій видимості в будь-яку сопку врізатися може… Летить на малій висоті… — Кульбін теж вдивлявся в простір.

— Ну, вріжеться — туди йому й дорога… Тут наші літати не повинні. Який-небудь п'яний фриц з туги вищий пілотаж крутить…

А в цей час в десяти милях на вест ішов по оленячих стежках Агєєв, пробираючись у засекречений ворожий район.

Він вийшов з поста ще за темряви, перед світанком. Після розповіді Фролову приліг був відпочити на дощаній палубі кубрика, відразу заснув, як вміють засинати фронтовики, використовуючи будь-яку можливість.

Але він спав недовго. Прокинувся раптово, неначе хтось штовхнув чи гукнув його. Лежав на спині в темряві, і серце билося важко і нерівно. Йому приснився «Туман», снаряди, що рвалися навколо, крислаті сплески води… Текла кров товаришів, коса палуба тікала з-під ніг… Він сам не думав, що так розхвилюється від власної розповіді.

Попередивши Медведєва, що йде, він вийшов до водоспаду. І тепер видирався крутими «переходами в шарах задушливої імли, залишивши осторонь широку гірську дорогу.

Він вирішив пробратися у секретний район іншим, високогірним, обхідним шляхом. Гори ставали чимдалі обривистіші і неприступніші. Тут вже не було чагарника, навіть чорничні зарості зустрічалися рідше, навіть мох не вкривав обточені безперервними вітрами скелі. Тільки шпильки якихось безлистих колючок стирчали з гірських розколин.

Під покровом туману він пробирався мимо німецьких постів… Одного разу два єгері пройшли зовсім близько, важкий солдатський черевик сковзнув по схилу, дрібні камінці покотилися, трохи не влучивши Агєєва в обличчя, жовтизну напівтемряви перетнув вогник папіроси…

Далі Агєєв проповз коло самого сторожового пункту. Біля колючого дроту тупцював вартовий, кутаючись у коротку шинель, наспівуючи тужливу тірольську пісню. Рука Агєєва простяглася до кинджала… Прикінчити б і цього, як у минулих походах прикінчував не одного ворога… Але він завмер, дав змогу вартовому пройти. Тут, у глибині ворожої оборони, можна переполошити всі охоронні частини. © http://kompas.co.ua

Ні, не так легко було зробити останню позначку на люльці!

І ось він повз над самим обривом гранітного перевалу, розпластавшись, як кіт на карнизі багатоповерхового будинку.

Він знав: обійдеш он ту тригранну скелю, і відкриється спуск у низину, куди веде автодорога. Він повз над самою безоднею, де туман прилипав до каміння, неначе становив його суцільне продовження… Раптом рука сковзнула по вологій скелі, втратила опору… Боцман завмер на місці.

За поворотом стежка різко обривалася. Стирчали гострі кристалічні грані. Не було сумніву: перевал тут штучно зруйнований, сапери знищили ледь помітну оленячу стежку через вершину.

Агєєв лежав, збираючись з думками. Значить, пробратися далі не можна. А саме туди треба пробратися: недаром вороги закрили дорогу. Він витягнув шию. В запаморочливому проваллі клубочився рудий світанок. Подув вітер, спершу приємно пестячи обличчя, потім проймаючи дрожем.

Агєєв полегшено зітхнув. Терпляче чекав, розслабивши під вологим вітром утомлене тіло, мружачись на сонце, яке засяяло крізь туман.

Він знав стару морську прикмету: якщо вітер дме за сонцем, буде тиха погода, а поверне свіжун проти сонця, значить, почне дути дужче, може розігнати туман. І якраз вітер повернув назустріч косим сонячним променям.

І справді — туман розривався на смуги, розходився хмарами. Сонечко дужче гріло спину. Мерзли тільки груди: наскрізь став вологим протертий ватник.

Агєєв оглянувся. Коли б проповзти ще трошки за поворот і хоч одним оком подивитися на заборонений район!

Просунувся вперед ще трохи, одна рука звисала, не знаходячи опори, всім тілом відчував він величезний вітряний провал внизу…

Далі, Сергію, далі! Може, вдасться проповзти по краю обриву, знову вибратися на стежку. Верхня половина його тіла звисала над безоднею. Там, внизу, знову згущався туман, здавалося — небо перекинулося, висить під ногами скупченням грозових хмар.

Просунувся ще — і з-під руки покотився камінь, Агєєв заковзав з обриву, намагаючись схопитися за колючки, що стирчали з розколин…

…На Чайчиному дзьобі цей день тягнувся нестерпно довго.

— Видимість — нуль, товаришу командир, — вже котрий раз доповідав Фролов, — до горизонту рукою дістати можна…

— Ідіть, відпочивайте, — наказав, нарешті, Медведєв. Він сидів на скелі біля входу в розколину, яка вела вниз, до водоспаду, сидів, поклавши автомат на коліна, вдивляючись у хистку стіну туману.

— Та я вже відпочивав, товаришу командир, далі нікуди. Як відстояв уночі вахту, ліг у кубрику, тільки недавно очі протер. Хвилинок п'ятсот проспав.

— Ідіть спіть ще. Вам за всю війну відіспатися треба. Лягайте на койку, там зручніше.

— А ви, товаришу командир? Пішли б поспали самі. Більше за всіх нас на вахті стоїте.

— Нічого, захочу спати, зжену тебе з койки, — усміхнувся через силу Медведєв.

Фролов знав — сперечатися з командиром не доводиться. Повільно пішов у землянку. Кульбін порався біля запаленого примуса.

— Ну, кок, що на обід приготуєш?

Як завжди, Кульбін не був схильний до балачок.

— Яка там видимість?

— Видимість — нуль… Давай допоможу тобі. А ти лягай відпочинь. На цій койці, думаю, особливо солодко спиться.

Кульбін задумливо