Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов

Рульового Семьонова в руку поранило. «Допоможи, Агєєв! — каже він мені крізь зуби і тягне обірваний фал. — Бач, фал травити двома руками потрібно, а в мене одна сплохувала…»

І радист Блінов тут же біля гафеля — допомагає зв'язувати фал.

Умить підняли ми прапор, він знову замайорів на вітрі. І знову снаряди навколо засвистіли.

— А як наші комендори стріляли? — вдруге не втримався Фролов.

— Цього не скажу, — кинув нетерпляче Агєєв. — Тоді все переді мною, як під час шторму, ходило. Адже це був мій перший бій… Потім розповідали хлопці: прямим влучанням відірвало ствол у кормової гармати, з носової стріляти важко було: сектор видимості не дозволяв. Так що німець нас бив як хотів: і бронебійними і шрапнеллю. І комісар загинув. Бачу, лежить він на палубі, біля бойової рубки, шинеля стала лахмата, як та бурка, — так її осколками пошматувало.

І заслужив у цьому бою наш корабель собі вічну славу. Важко сказати, хто з екіпажу більше відзначився, — всі героями були. В трюмі, у вугільному бункері, пробоїна була, — то старшина другої статті Годунов її власною спиною затулив, поки пластир не завели. А прапор все-таки над кораблем майорів!

Перед смертю командир дав наказ: секретні документи знищити.

Вбігли ми до штурманської рубки, а з тріщини в перегородці високе полум'я б'є… Рвемо карти, в полум'я кидаємо.

І дуже запам'яталося, що тоді рульовий Семьонов сказав: «Пелевін Сашка вмер… Дуже поранений був, я йому фланелівку розрізав, перев'язав його. А він весь побілів, знекровів. Шепоче: «Костю, пити дай…» Я в камбуз по воду, а там усе розбито… Кинувся до кают-компанії… Від графина самі осколки блищать… Повернувся до друга. «Немає ніде води, Сашо…» Одвернувся він і помер… Отаке тобі — на воді знаходимось, а другові склянки води не дістав…»

І як сказав це Семьонов, згадав я, що ніде Никонова не видно.

Уже давав крен «Туман», важко було на палубі стояти. Дивлюсь, матроси шлюпки спускають… Біжу до машинного відділення…

Тут електрики вже немає, під ногами море хлюпочеться. Машиністи по коліна в воді, ще борються за життя корабля… Никонова серед них немає… Дивлюсь — він, притулившись до трубопроводу, лежить, і вода йому до горла доходить.

«Петре!» кричу. Розплющив він очі… Живий! Підхопив його, ледве виліз по трапу. «Туман» уже зовсім на бік ліг.

«Ти, дружба, зі мною не возись. Рятуйся сам…» шепоче Петя. «Ми ще, Петре Івановичу, поживемо, повоюємо», кажу йому і несу до шлюпок.

Та тільки хотів друга в шестірку опустити, — розірвався поруч снаряд: мене оглушило, Никонов у мене на руках обвис. Роздробило йому голову осколком. Так я його на палубі і залишив…

І як тільки відійшли шлюпки від корабля, — довгий темний ніс «Тумана» почав з води підніматися. Ніяк він потонути не хотів. Уже корма цілком у воду занурилась, у пробоїни хвилі вриваються. Хто в шлюпки сісти не встиг, просто в воду кидається, а корабель наш все форштевнем у небо дивиться, півколо ним описує. А потім закипів коловорот — зник наш «Туман». Я навіть очі зажмурив, такий сум огорнув.

А коли розплющив очі, бачу: по морю тільки наші шлюпки пливуть, матроси за них чіпляються, і навкруги знову снарядні сплески: есмінці і по шлюпках стріляють. І поклялися ми один одному — краще всім у воду пострибати і потонути, а в полон не здаватися…

Та ось загуділи від берега наші літаки, німці, зрозуміло, навтікача. Припливли ми до бази живими. І залишилася мені тільки оця пам'ять про друга…

Агєєв ворухнувся, і на долоню Фролову лягла маленька легка люлька. Вона була тепла на дотик, боцман тільки що витягнув її з кишені чи, може, весь час тримав у руці. Як жива спляча істота, лежала вона на долоні сигнальника.

— Цю люльку, — прозвучав тихий голос боцмана, — виточив перед смертю Петро Никонов. Не пам'ятаю, як вона до мене потрапила. Мабуть, коли заграли тривогу, я сам її в кишеню поклав. Прийшли на базу, дивлюсь — вона.

І дав я того дня велику клятву. Поклявся перед матросами у півекіпажі не курити, поки не вб'ю шістдесят ворогів! Втричі більше, аніж загинуло на «Тумані» друзів-моряків. Проведи-но пальцем по мундштуку.

Фролов помацав мундштук. Він був покритий двобічною насічкою, великою кількістю глибоких зазублин.

— П'ятдесят дев'ять зазублин! — з силою сказав Агєєв. — П'ятдесят дев'ять ворогів уже лягли від моєї руки. Ще одного прикінчу і тоді накурюся з Петрової люльки. А зараз, бач, яке становище: не можна бити ворога, щоб себе не виявити. Навіть того вартового у фіорді не прикінчив — до штабу як «язика» відправив. Може, тому і ходжу такий злий.

Він обережно взяв трубку у Фролова.

— Тільки один рятувальний круг, що ти в кубрику бачив, та оця люлька залишилися мені від «Тумана». Круг до цього берега океанським прибоєм принесло. І все, що в мене в кубрику бачиш, мені наше море подарувало. І койку, і всіляку снасть, і навіть одяг з потоплених німецьких кораблів на берег виносило, неначе для того, щоб я міг свій кубрик побудувати — в тилу ворога, як у власному будинку, жити.

І коли дивлюся на червону чашечку, на ебоніт, на оцю люльку з нашого «Тумана», знову ввижається мені і корабель, і Петро Никонов, і рідна земля, кров'ю залита, міста і села в гіркому диму. І яким би втомленим не був, знову веде в бій матроська лють.

Туман прийшов повільно і безшумно, але швидко став цілковитим хазяїном узбережжя. Він піднявся з моря на світанку, заволік берег густим покривалом, його синюваті щупальці тягнулися все вище.

Здавалося, величезна похмура істота, позбавлена форми, вийшла з океану, чіпляючись за скелі, проникала