Діаманти Ківі-Ківі - Рудольф Дауманн
Тіль Брюггенсен був родом з села Бішоота біля Мальдегема, розташованого недалеко од відомого старовинного міста Брюгге. Війна, бурею ввірвавшись у країну, вигнала Тіля в 1914 році на чужину. В той час над його верхньою губою ледь-ледь пробивався пушок. У 1917 році в запеклому бою під Поперінгом Тіль отруївся газами. До 1919 року він випльовував кров і гній. Хвороба не минула й тоді, коли Тіля за власним бажанням відправили у Бельгійське Конго.
Спочатку він був сержантом гарнізона у Базоко, потім виготовляв тапіоку, зрештою почав торгувати колоніальними продуктами. Та тільки-но справи в нього налагодились, як Бельгійський банк закрив йому кредит. Брюггенсен змушений був продати свою невеличку, добре оброблену плантацію маніока і виїхати з Базоко, що стоїть на середній течії Конго, у Леопольдвіль, сподіваючись знайти там для себе, знавця тропіків, якусь роботу. За маніок він уже не візьметься, досить! Може, влаштується агентом по фермах… або, якщо пощастить, наглядачем у слоновнику, де приручають великих африканських слонів, щоб зробити з них корисних тварин.
Нагороджений найвищим бельгійським орденом, Тіль сподівався підтримки властей, але глибоко помилився. Три місяці перебування в Леокіні розчарували його. Справа в тому, що в Тіля була істотна вада: він називав речі своїми іменами, рубав напрямки. Казав не «традиційні подарунки місцевих жителів», а «грабування» або навіть «кривавий податок». Те, що в устах білих звучало як «привчання негрів до продуктивної праці», Тіль називав «експлуатацією» або «рабством». Урядових військових комендантів і цивільних представників властей у провінціях, які через п'ять років служби заводили в банку рахунок на п'ятдесят і більше тисяч бельг[2], він голосно вітав у барі: «А, старий кровопивце!» або «Конголезький кате!»
Отже, не було нічого дивного в тому, що Тіля з його гострим язиком хотіли якнайскоріше спекатись, спровадити кудись з Бельгійського Конго. Всі його прохання дати йому хоч якусь роботу лишилися марними, а письмові звертання про матеріальну допомогу — без відповіді. Зрештою, Тіль вирішив ще раз спробувати щастя, поставивши на карту все.
Озброївшись ножем-різаком, яким прорубують дорогу в лісових хащах, і рушницею на слонів, у супроводі молодого негра-воїна з племені мічолунгі, він вирушив у заболочені тропічні ліси, що ростуть по берегах Кассаї. Власті Леопольдвіля, звичайно, були задоволені. Нехай лишень виголошує тепер свої промови перед крокодилами-велетнями та гладкими бегемотами. Тропічна малярія, сонна хвороба, більгарціоз чи амебна дизентерія подбають про те, щоб зухвалий язик фламандця, кінець кінцем, замовк назавжди.
Ріка Кассаї, завдовжки майже дві тисячі кілометрів, — судноплавна тільки на одну п'яту своєї течії. Однак у дощовий період рівень води в ній піднімається у двадцять разів вище, ніж під час повені в Рейні біля Кельна. По середній течії Кассаї проходить кордон між Бельгійським Конго і Португальською Анголою. Береги її вкриті тропічними лісами. Там, де галерейні ліси розрослися ще не досить широко, кілометрів на сто, у задушливих хащах, які обступили річку, Брюггенсен вирішив спробувати мисливського щастя. Правда, слонів давно вже заборонили вбивати. Для полювання треба було мати ліцензію, що коштувала за відстріл одного слона-самця більше, ніж Тіль одержав за плантацію маніока. Однак в Анголі мисливці були поставлені в інші умови, ніж у Конго. Саме це і підбадьорювало Тіля. Хто докопуватиметься, звідки слонова кістка? Двадцяти добрих бивнів старих самців цілком досить для Тіля. З такою виручкою можна було б знову розпочати якесь діло або повернутися на батьківщину, в своє рідне село Бішоот, де свіжий бриз обвіває його скромний цегляний будиночок.
Молодого негра мічолунгі Тіль Брюггенсен у свій час врятував від переслідувачів, коли той, не стерпівши каторжної праці на будівництві залізниці в Лінді, втік звідти. Фламандець застрілив двох собак-шукачів, а потім відправив у пекло чорних поліцаїв. Відтоді Баантумічо став для Тіля вірним і відданим другом. Протягом останніх тижнів перебування в Леопольдвілі Баантумічо взяв на себе всі турботи про свого господаря. Він спритно крав для нього щось їстівне на базарах або жалібно виклянчував у своїх одноплемінників.
За це хазяїн подарував Баантумічо жетон, який свідчив, що негр має по контракту постійну роботу і звільнений від примусової праці. Такі жетони негри носили на шиї. Цей важливий документ Брюггенсен під час відвідин головного комісара Бельгійського Конго в питаннях праці просто поцупив з полиці. Не міг же він внести гарантійну суму двісті бельг за контракт з чорним робітником, бо за ті гроші, які ще лишилися від продажу плантації, треба було купити доброякісних патронів для рушниці.
Фламандець і мічолунгі задоволено, всміхнулися один одному, коли їм пощастило дістати квитки на державний пароплав, що курсував між Леопольдвілем і Порт-Франкі на Кассаї. Тіль розташувався на носовій палубі в каюті, а Баантумічо — на кормі, де на двадцяти п'яти квадратних метрах розмістилася добра сотня темношкірих. Вони лежали суцільною масою. Кожен щільно притискався животом до спини сусіда. На щастя, сюди ще не проникла європейська поспішність, бо інакше довелося б пливти і вночі. За годину до заходу сонця пароплав пришвартувався до берега, і негри могли розім'яти набряклі ноги та зварити собі на невеличкому вогнищі в дірявих каністрах з-під бензину кашу з маніока. Іноді їм щастило нашвидкуруч відшукати в лісі кілька величезних жаб, три-чотири незграбних болотяних черепахи, молодого крокодила чи десяток слимаків завбільшки з кулак. Усе це було приправою до каші.
Тіль не сідав вечеряти разом з білими пасажирами. В нього не вистачало п'яти бельг, щоб заплатити за вечерю. Та йому пощастило: на пароплаві
