Діаманти Ківі-Ківі - Рудольф Дауманн

— Не заперечую, хоча печінка у вас ще затверділа. Але я сам приготую напій, щоб у ньому було якнайменше алкоголю!

На Ельзі Вандермолен був дорожній костюм — широкі штани, високі зашнуровані ботинки та простора біла блуза, застебнута під саму шию. Жінка ледь пригубила міцний напій, в задумі дивлячись на пропливаючі вічно квітучі галерейні ліси, від яких повівав запах тліну.

— Бельгійське Конго займає територію майже в два з половиною мільйони квадратних кілометрів, — промовила Ельза, — а населення в ньому всього дванадцять мільйонів, тобто приблизно п'ять чоловік на один квадратний кілометр. І незважаючи на це, далеко не всі і завжди наїдаються досхочу. А можна було б брати від землі у сто разів більше.

— Тільки не маніока! — удавано жахнувся Тіль.

— Ні, ні, не лише маніока, Тіль! Я пробувала вирощувати на нашій невеличкій фермі й інші овочі, які ростуть у нас в Хейсті чи в тебе у Бішооті. Спочатку нічого не виходило, бо терміти й мурашки знищували насіння. Та коли Хендрік потруїв цих тропічних розбійників, а я навчилася як слід обробляти червоний грунт, у нас з'явилися артішоки і салат, огірки завдовжки з мою руку і редька завбільшки з кулак, морква і зелений горошок, капуста і мангольд. Мавпи не знали, як до них підступитися, кумедно кривилися, намагаючись зірвати з редьки чорну шкурку. Тільки попугаї завжди з'їдали зелений маїс. Погляньте навкруги: за оцими лісами простяглась країна, величезна країна, якій треба тільки дати культуру. Тут могли б знайти собі притулок і щастя сто, а то й двісті мільйонів чоловік, коли б хазяїни не заважали.

— Хазяїни? — спитав Жан Янзен. — Кого ви маєте на увазі?

— Сволоту з грішми, капіталістів! Узяти хоч би мою долю. Хіба вони не могли лишити мене з чотирма малими дітьми на фермі після смерті чоловіка? Так ні. Проценти в банк не заплатила і забирайся з землі, политої власним потом і кров'ю. Зате я дістала право вишкрібати бруд у мадам Хаттерас!

— А ви задумувались коли-небудь над тим, який потрібен капітал, щоб цивілізувати країну? — поцікавився кандидат філософських наук.

— Я тільки й чую: гроші, капітал! — спалахнула Ельза. — А ви коли-небудь підраховували, які гроші і капітали вивозять звідси? Дехто приходить сюди пішки з торбою за плечима, а повертається до Матаді в золотій кареті. Тіль Брюггенсен теж прагне цього. Чого бракує тут, так це розумного управління країною і співробітництва, невтомної праці… Хіба в тропіках не вміють обробляти землю?

— Пані Вандермолен бачить усе крізь рожеві окуляри, — перебив її Массіньї. — Населення Бельгійського Конго невпинно зменшується. Так було і так є. Помирає більше, ніж народжується.

— А хто винен? — сердито кинула Ельза. — Головне лихо тут в нестачі лікарів. Нам довелося пливти три дні від Маноли, поки ми добралися до лікаря. Тому й помер маленький Тіль, тому і Хендрік склепив очі. До того ж, пане Массіньї, тут деруть шкуру з бідолашних тубільців. Я маю на увазі насамперед вербування робочої сили на «загальнокорисні» роботи, як це красиво називають. Щоб побудувати в джунглях аеродром для губернатора провінції, туди зганяли негрів за тисячі кілометрів з верхньої течії Конго. В дорогу вирушила тисяча, до Маноли дійшло сімсот, а додому повернулося менше трьохсот чоловік. Вихваляються тим, що минули часи гумового податку, коли неграм відрубували руки, якщо вони добували в лісі мало каучуку. А хіба тепер мало гине тубільців, створюючи комфорт для білих панів?

— Ну, ти справжній друг негрів! — похвалив її Тіль Брюггенсен. — Правда на твоєму боці! Погляньте на мого Баантумічо: скільки сил і які здібності криються в ньому! Ельза торкнулася кривавої рани Центральної Африки. Так далі тривати не може, все повинно змінитися. Треба комусь подати приклад. Що ж, нехай це зроблю я! Тільки спочатку доберемося до скарбниці. Тоді кошти підуть на щось важливіше, ніж хатинка серед дюн в Остенде.

Одного вечора, вже недалеко від Порт-Франкі, Ельза спитала Тіля:

— Ти цілком довіряєш Беніссону і Барклею?

— Чи цілком? — Брюггенсен збентежено закліпав очима, ніби йому попав в око москіт. — Відверто кажучи, ні! Якби це вони передавали мені свої права, то, певно, всі їхні обіцянки були б не варті ламаного гроша. Я беру з них відступного і обертаю його в капітал на найвигідніших умовах, про що вже домовлено. Потім спробую повернути ці кляті гроші на щось путнє. Твої міркування, Ельзо, викликали в мене багато думок, ти нагадала мені про обов'язок білої людини. Кінець кінцем, комусь же треба почати.

— Друже Тіль, коли б ти вивчив на лікарів хоча б двадцять здібних негритянських юнаків, то й цим уже допоміг би нещасному народові! Але ми будуємо великі плани, а ще не бачили твоєї чудо-знахідки. Вона справді існує чи все це твоя вигадка?

Він весело засміявся:

— Цього разу все правда. Якщо мої партнери дорогою поводитимуться чесно, то світ дізнається про чудо!

ополудні з'явився Порт-Франкі з білими мурами, бойовими баштами, павутинням антен, строкатими будівлями — від солом'яних халуп до кам'яних будинків. На пристані збуджений натовп негрів та білих нетерпляче ждав прибуття моторок.

Теперішній Порт-Франкі — справжнє місто. А тоді це був жалюгідний порт серед зеленого моря задушливих джунглів. У ньому стояв гарнізон білих і чорних солдат, що цілими днями били байдики, а також мешкали торговці і трактирники.

Сірійський купець Аслак бен Абдул прийшов на зустріч Брюггенсена в новому бурнусі. Комендант порту і окружний комісар з'явилися теж у пишній парадній формі.

— Зустрічають ніби урядову особу. Бракує тільки салюту! — кепкував Тіль. — А минулого разу, коли я йшов з Баантумічо на Кассаї, нас мало не