Врятовані совістю - Валентин М. Стецюк

відкинув тяжку ляду і просунув голову у темряву, тримаючи в одній руці «пепеша», а в другій ліхтарик. Всі з напруженою увагою стежили за ним. Трохи осмілівши, Полудкін став швидко ширяти променем ліхтарика по кутах горища. Він хотів скоріше закінчити цю неприємну справу і лаштувався був вже спускатися, коли промінь ліхтарика вихопив з темноти бліде людське обличчя з очима, що втупилися просто на нього. Солдат завмер. Величезні зелені очі непорушно і напружено дивилися з темряви. Промінчик слизнув нижче — «шмайсер» був спрямований просто на солдата Видно було, що це молода людина, напевно, така же молода, як і сам Полудкін. Серце солдата стиснулося, в череві чомусь стало холодно, а руки і ноги заціпеніли. Разом зникли усі думки і залишилися лише сплутані та складні відчуття жадоби життя, страху смерті, несподіваного парубоцького взаєморозуміння і сліпої віри у перемогу людського милосердя та братерської любові. Та за коротку мить десь на підсвідомому рівні солдат таки збагнув, що він не встигне вистрілити першим, а бандерівець не буде стріляти, якщо матиме надію на спасіння. А знизу вже з нетерпінням кричали:

— Ну чьо там? Єсть кто-нібудь?

— Да нєт здесь нікаво, — нарешті отямившись, відповів Полудкін з робленою байдужістю в голосі і став повільно спускатися вниз все ще ватними ногами. Обтрусившись, він увійшов до кімнати і крадькома глянув на домашніх. У блискучих очах матері він побачив сльози подяки і відчув, що зробив направду великий людський вчинок. Звичайно ж, він розумів, що врятував чиєсь молоде життя, але звідки міг знати, що це був поранений старший син духовного подружжя, якого не встигли віднести в безпечне місце до приходу загону.

Отримавши від Полудкіна ліхтарик, Косяченко поліз у темну і вогку пивницю, але крім купи торішньої бульби нічого там не побачив. Після обшуку збори пішли досить швидко, тим паче, що багато брати не було дозволено. Дрібно хрестившись, сестри з вузликами почергово виходили в двір, а матінка, знайшовши момент, в темноті зловила праву руку Полудкіна і втиснула в неї невеликий металевий предмет з ланцюжком. Солдат миттєво зметикував, що це якийсь медальйон і сховав його в кишеню. Коли всі зібралися у дворі і були готові до виходу, батько почав цілувати дітей і нахилившись до сина шепнув у вухо:

— Ромчику, втікай!

Хлопчик тільки на це і чекав. Ноги самі несли його через сад до перелазу. Та негайно ж за спиною він почув:

— Стой, гадьониш! Стрєлять буду!

І майже зразу прогримів постріл, за ним другий. Та Ромко був вже за плотом. Він знав, куди бігти. У сотні метрів від хати був тільки йому відомий вхід до печери у хащах на схилах Дністра. Та від хвилювання він не міг у темряві зразу віднайти щілину, яку сам назвав «Зміїна нора». Вже близько почувся тупіт чобіт і Ромко просто причаївся у кущах. Через хвилину тупіт затих і він почув голоси:

— Он нє мог далєко убєжать. Фонарік єсть?

— Батарєйка сєла.

— Дурак! Стой тут, я сейчас принесу лампу.

Настала тиша. Ромко боявся поворухнутися, але рука затерпла і він витягнув її вздовж голови. Пальці доторкнулися до холодного шерехатого каменя. Ось тут — зрозумів Ромко і потихеньку поповз вперед. Під каменем була та сама «Зміїна нора». Ромко прослизнув під камінь і просунувся на кілька метрів вперед. Він знав, що далі буде небезпечне провалля, тому зупинився і завмер. Через кілька хвилин знову почулися глухі голоси, тупотіння ніг і слабе блимання світла в щілині. Ромко прислуховувався до голосів:

— Здесь нікого нєт і там тоже нєт! Навєрноє он упал вніз!

— Черт с ним… Так і скажем… Пошлі назад.

Ромко все ще лежав тихо, з провалля тягло вогкістю і холодом. Скоро він почав замерзати і мусив трохи порухатись. Він присунувся до отвору і прислухався. В селі гавкали собаки, чулися якісь голоси, але далеко. Ромко виліз з печери. Назовні було тепліше і він ліг на минулорічному рудуватому листі, зігнувшись мов равлик під кущем. Та спати він не міг. Зуби цокотіли від холоду і страху. Ніч здавалася безконечною, думки безладно роїлися в голові. Час від часу Ромко підводився і робив руханку для зігріву і знову лягав. Під ранок холод став нестерпним і хлопчик знову заліз у нору, тепер там було тепліше, ніж назовні. Здається, він все-таки трохи поспав. Коли ледь розвиднилося, він, ховаючись серед кущів і дерев, обережно пішов на розвідку. Треба було подумати, як врятувати Ореста, який з пораненою ногою залишався під стріхом у самому лігві ворогів. Ромко розумів, що у порожній хаті могли поселитися солдати. Намагаючись не ступати на сухі сучки, він тихенько рухався в гору. Не пройшов він і десяти кроків, як у тумані розгледів скоцюблену фігуру вартового. Солдат притулився до дерева, либонь навстоячки спав. Ромко зрозумів, що порятунок Ореста треба відкласти до слушного часу. Він присів і на колінках поповз назад. Він не хотів зайвий раз заходити до печери, щоб не протоптати до неї помітну стежку. Стежка могла викрити його сховище москалям. Натомість крутим схилом у непролазних хащах дерену і ліщини він почав спускатися до Дністра. Стінка була дуже висока, суцільно заросла кущами і буками пости повитими плщем. Корчі були майже непролазні, але Ромко знав усі стежини напам’ять. Близько до берега під сірим каменем жебоніло невеличке джерело. Ромко випив холодної вони і помив лице, витершись сорочкою. Настрій помітно покращився. «Направду вода помічна» — подумав хлопчик і вперше сам до себе посміхнувся. Після холодної ночі хотілося їсти, отож, треба було подумати про їдження і Ромко пішов берегом на пасовисько, що починалося за стінкою на вигині річки. Там діти щодня пасли корів і завжди мали щось поїсти.

Однак було ще занадто рано і на пасовиську нікого не було. Сонце виходило з-за гори, його промінчики прорізували тоненькі, наче пір’ячко, хмаринки. Потягнув слабкий вітерець і розігнав ріденький туман над річкою. Ставало тепліше. Ромко помахав руками, трохи пострибав і хотів десь присісти і зауважив, що на траві було мало роси. «Нині може бути дощ», — подумав хлопчик. Він глянув на сонечко і знову мимоволі посміхнувся. Направду, на сонечко не можна дивитися без посмішки. В кущах весело цвірінькали пташки. Ромчик прислухався до них і згадав про ліщину. Горішки вже почали достигати і ними можна було вгамувати голод. Хлопчик піднявся догори і невдовзі нарвав повну пазуху горіхів разом з листяною обгорткою і став лущити їх камінцем біля самої води, що злегка хлюпала на дрібному нарінку. Горішки