Врятовані совістю - Валентин М. Стецюк

— Давайтє знакоміться. Я — капітан Вахрушев. А ви кто?

— Я — Ковель, боєць УПА.

Вахрушев помовчав, дістав пачку «Казбеку», розкрив і підсунув до Ковеля:

— Курітє!

Ковель не рухався, він думав. Курити хотілося страшенно, але він боявся втратити твердість духу, піддавшись на хитрощі емгебіста. З другого боку, цигарка могла дещо заспокоїти. Задовільнившись останньою думкою, він повільно взяв папіросу, покрутив пальцями, розм’якшуючи затверділий тютюн. Потім злегка дунув у мундштук і підніс цигарку між двома пальцями до рота. Капітан вже запалив сірника і підставив його Ковелю. Ковель припалив цигарку і глибоко втягнув в себе тютюновий дим. «Хай це буде моя остання цигарка в моєму житті», — подумав він.

— Так я про фамілію вас спрашиваю, нє про клічку.

— А фамілія моя написана на небесах, коли туди потрапите, довідаєтесь.

— Шутіте? Но нє будем обострять отношеній. Тєм болеє, что фамілія ваша нам ізвестна.

— Тоді нема що питати…

— Нам ізвєстно многоє. Ми знаєм про все ваші преступлєнія, но готови всьо простіть і вам, і вашим…

Капітан замислився, підшукуючи потрібне слово.

— Ні я, ні мої друзі не потребуємо жодного прощення.

В цей час солдат приніс у чайнику чай.

— Налєйтє нам два стакана!

— Я чаю не хочу. — твердо відказав Ковель.

— Ну, тогда ми даєм вам врємя подумать.

Сержант, отведітє плєнного в санчасть. Пусть єму сдєлают перевязку і накормят.

Вахрушев відкинувся на кріслі. Він побачив, що переламати Ковеля буде непросто. Треба подумати як це зробити, порадитися з начальством. Може сам майор приїде на допит. Ці бандерівці обов’язково мають бути взяти живими з кількох причин. З одного боку, тоді буде більша імовірність, що хтось з них погодитися на співпрацю. Капітан подумав «співпраця», але малося на увазі, що хтось з партизанів стане провокатором. З другого боку, серед повстанців мала бути дуже поважна «птиця». Взяти одного з провідників УПА, було мрією Вахрушева. Такий успіх давав надії на подальшу службову кар’єру і для нього і для майора Опанасенка. Однак він не знав, що Хвилі вже нема серед живих.

* * *

Дощ продовжував падати з невеликими перервами цілий день. Бойовики в печері зрозуміли, що мають справу з досвідченим противником. Крім явної сторожі, москалі зробили ще кілька скритих постів довкола виходу. Один з них, власне і схопив Ковеля після спуску, для надійності тріснувши його прикладом у потилицю. Голуба в дощ пускати не було сенсу, тому спроба зв’язку відкладалася на невизначений час. В печері панував гнітючий настрій.

У Ромка теж настрій був невеселий, бо не знав, що його робити далі в цій ситуації. Він навіть менше переживав за себе, як за улюбленого старшого брата, який лишився у ворожому лігві голодний і слабий. Уява раз на раз малювала картини одна одної страшніше — як москалі викривають Ореста і як він вмирає від ворожої кулі, стікаючи кров’ю. І він нічим йому допомогти не може і навіть не знає, куди тепер подітися самому. Ні тато, ні мама не мали родичів по сусідніх селах. Вони приїхали в Печорну здалеку. В самій Печорній шукати допомоги у людей небезпечно. По тому він думав далі: раз тато казав тікати, то якийсь порятунок має бути. І ось нарешті у голові сяйнула думка: «Отець Василь!». Справді, отець Василь Романюк мав парохію в Губині, це недалеко. Він відвідував тата досить часто і вони інколи довго балакали при закритих дверях. Отож, він є надійною людиною, вихід є! Але якщо і отця Василя арештували, то тоді що? А якщо не арештували, то як він допоможе врятувати Ореста? Ромко не міг лишити брата в небезпеці, але врятувати його сам-один не в силах. Не відомо, як довго залишаться в селі москалі. Все залежить від того, як себе будуть вести партизани. Поступово думки в голові починали приходити у певний порядок. Треба якимось чином врятувати партизан, а вже з їхньою допомогою рятувати Ореста. Але як їх можна непомітно вивести з печери? Із «Зміїної нори» був хід до Дуки і він його знав, але шляхи доступу до нори перекриті. З другого боку, якщо він і пробереться до бойовиків, то все одно вивести їх усіх через «Зміїну нору» не вдасться.

У таких думках проходив день. Ромко вже майже все непомітно з’їв і знову був голодний. Якби не дощ, можна було б знову піти по ліщину або хоча б по ожину, але вбрання треба берегти сухим. Тим часом він відчув, штанці вже мокрі. Він помацав довкола — у сховищу була вода. Ромко настрашився не на жарт. Він не міг зрозуміти, звідки взялася вода. Але не видно було, щоб вода швидко піднімалася, Ромко заспокоївся і все зрозумів. Від дощів вода з усіх боків стікала до Жабиного ока і саме тому піднялася і почала заливати вхід до печери. Він знав, що треба робити — роздягнутися «на голяса» і скрутити одежу найтугіше, щоб не дуже намокла. Так він і зробив і посунув спиною по воді до виходу, намагаючися тримати згорток вище. Вода дійшла вже до половини отвору, але Ромко щасливо дістався зовні. Одежа, правда, намокла, але не дуже. На щастя саме в цей час дощ падати перестав. Ромко побіг вниз до лісу і вбрав під деревом штанці та сорочку. Звичайно, що взуття він не мав.

Знизу було добре видно всю долину аж до самого верху. Якщо би Місько йшов зверху, то Ромко міг його побачити, але Місько, хоч малий, міг зрозуміти, що від села просто в долину йти небезпечно. Тому він піде лісом. Не тим, що тягнеться по схилах Дністра, а тим, що з другого краю долини. Отож Ромко почав спостерігати за лісом, сидячи під деревом. Дощ то переставав, то знову падав, але зверху краплі падали весь час. Ромко знайшов дещо похилу липу і притулився до її стовбура. Це його трохи рятувало. Час минав, Ромко вже почав замерзати, але на узліссі нікого не було видно. Ромко помахав руками, з’їв рештки хліба і сала і дещо зігрівся. Вже веселіше він подивився в бік і лісу і побачив між дерев дві фігурки, одну меншу, а другу більшу. Він спочатку занепокоївся, але потім зрадів, пізнавши у меншій фігурі Михайлика. А хто ж то другий?