Північна Одіссея - Джек Лондон
Мені здавалося, що коли я опинюся серед людей його покликання, то швидше знайду свого кривдника. Коли одного дня на обрії замріяла земля і ми нарешті увійшли до порту, я нарахував там шхун не менше, аніж я мав пальців на руках. Але судна, що стояли біля пірсів, розтягнулися на милі, їх там було як оселедців у бочці. І коли я пішов до них розпитувати про чоловіка, схожого на морського лева, то моряки сміялися і відповідали мовами різних народів. Виявилося, що припливли туди люди з усього світу.
І я подався до міста і ходив, придивляючись до обличчя кожного чоловіка, якого зустрічав. Але їх було так багато — як лососів під час нересту, — що неможливо було навіть порахувати. Міський шум гнітив мене так, що несила було терпіти, а від навколишньої метушні замакітрилася голова. Але я все шукав і шукав; я йшов через краї, де люди співали, втішаючись теплому сонцю, де на широких рівнинах достигав багатий врожай, де було багато величезних міст, що повнилися чоловіками, котрі жили, як жінки. На їхніх вустах були неправдиві слова, а серця були чорні від жаги золота. А тим часом мій народ в Акатані полював, ловив рибу і втішався з думки, що світ — маленький.
Але завжди зі мною був той погляд, що мені його подарувала Унга, коли ми поверталися з рибалки, і я не сумнівався, що все одно настане час, коли я її знайду. Вона йшла тихими долинами у вечірніх сутінках або вела мене соковитими полями, мокрими від ранкової роси, а в очах її світилася надія, яку тільки Унга й могла мені дати.
І пройшов я крізь тисячі міст. Одні люди в них були доброзичливі і годували мене, другі з мене сміялися, треті — лаяли; але я тримав язика за зубами і ходив чужими шляхами та бачив чужі краєвиди. Інколи мені, вождю й сину вождя, доводилося гнути спину на людей, лихих на язик та бездушних, наче камінь, людей, які витискали золото з поту і горя своїх собратів. Та ні слова не мовив я про свій пошук, поки не повернувся до моря, як інстинктивно повертається тюлень на своє лігвище. Але то вже був інший порт в іншій країні, що лежала на півночі. І там, нарешті, почув я смутні байки про рудоволосого морського волоцюгу і дізнався, що він полює на тюленів і що навіть зараз він десь у відкритому морі.
Тож найнявся я на тюленячу шхуну разом з лінивими сивашами та й подався по його невидимому сліду на північ, де полювання було якраз у розпалі. Ми провели в океані кілька довгих виснажливих місяців. Я розмовляв з багатьма моряками, чув від них багато про дикі витівки того шуканого мною велетня, але жодного разу не довелося мені зустрітися з ним у морі. Ми подалися далі на північ, аж до Прибиловських островів[15], і убивали тюленів десятками прямо на березі, потім затягували їхні ще теплі тіла на шхуну; з дренажних жолобів стікали кров та жир, а на палубі неможливо було стояти. Потім за нами погнався якийсь пароплав і обстріляв нас із гармат. Але ми підняли вітрила і кинулися навтьоки. Шхуна йшла так швидко, що хвилі перекочувалися через палубу і вимили її дочиста, а через деякий час нас оповив густий туман, що і сховав від переслідувачів.
Кажуть, що саме в той час, коли ми, не тямлячи себе від страху, тікали від погоні, рудоволосий морський волоцюга підійшов до Прибиловських островів, увірвався на фабрику, і поки одна частина його людей тримала під прицілом службовців компанії, друга завантажила на його корабель десять тисяч сирих шкур, поцупивши їх із солярні. Я недаремно вжив слово «кажуть», але я вірив цим розповідям, бо добре пізнав на собі вдачу цього волоцюги. До того ж усе узбережжя північних морів, хоч би де я з'являвся, гомоніло про його шалену сміливість. Дійшло до того, що три країни вислали проти нього свої кораблі. А ще я чув розповіді про Унгу, бо капітани співали їй хвалу, а вона була завжди з рудоволосим гігантом. Розповідали, що вона перейняла звичаї його собратів і почувалася з того щасливою. Але все одно я добре знав: у глибині душі вона завжди тужила за своїм народом та жовтою смугою берега в Акатані.
Минуло багато часу, і я знову опинився в порту біля безкрайого моря. Там я дізнався, що рудоволосий подався через увесь великий океан полювати тюленів на схід від теплої країни, що лежить на південь від російських морів. І я, ставши на той час досвідченим моряком, найнявся на корабель з білими людьми і вирушив слідком за ним полювати тюленів. Біля узбережжя тієї нової землі було мало суден; узрівши тюленячу зграю, ми повиснули у неї на хвості і гнали на північ, переслідуючи впродовж усієї весни того року. А коли у самок з'явилися тюленята і тварини повернули до російських берегів, наші люди перелякалися і стали ремствувати. Був сильний туман, і кожного дня хтось гинув на човнах. Нарешті люди взагалі відмовилися працювати, і капітан повернув судно назад. Але ж я знав, що рудоволосий морський волоцюга нічого не боїться і тому буде переслідувати тюленячу зграю аж до російських островів, куди мало хто наважувався ходити. Тож пізно вночі, коли дозорний задрімав, я поцупив човен і поплив сам до тієї теплої землі. І я подався на південь, і зустрів у бухті Едо[16] чоловіків — несамовитих і безстрашних. Дівчата-гейші з місцевості Йошивара були маленькі на зріст, світлошкірі, як сталь, і вродливі, але я не мав часу зупинятися, бо знав,
