Діаманти Ківі-Ківі - Рудольф Дауманн

— Б'ються слони — самці, — висловив здогадку Беніссон, який цього вечора сидів біля вогнища у таборі Брюггенсена.

— Ні, це бегемоти, — сказав лікар.

— Крокодили теж можуть кричати так, — запевняла Ельза.

А Жан Янзен, новачок у тропіках, висловив думку, що це не що інше, як леви.

Баантумічо похитав кучерявою головою.

— Це — шіпекве. Негри називають його мокеле-но-ембе, а білі люди в Анголі кажуть — койє-да-меніа…

— Що? Водяні леви? — аж підскочив на стільці Беніссон. — Але ж це газетна вигадка, те саме, що й морські змії. Таких тварин нема!

В цей час з-за болотних хащів. знову долинуло загрозливе моторошне ревіння. Тепер воно чулося ближче. Тіль напружено слухав.

— Хто б це не був, я не хотів би зустрітися з ним, — сказав він. — Ельзо, чи не ляснуть від цього всі твої плани? Я маю на увазі трактир.

— Тіль, друже, — гаряче заперечила вона, — про шіпекве говорять скрізь, але ніхто їх не бачив. Певно, вони уникають людини, а може, їх і зовсім нема. Ні, ці водяні леви не змінять моїх планів. Москіти куди страшніші!

Всі засміялися і випили за хоробру жінку, яка хотіла добути в цьому пеклі щастя своїм чотирьом дітям.

Серед боліт ще раз пролунав рев. У зарослях трави і очерету почувся тріск, потім знявся страшенний шум, серед якого можна було розібрати натужне хрипіння загнаних бегемотів, що, очевидно, тікали. Баантумічо благально глянув на свого хазяїна, схопив важку рушницю з розривними кулями і вибіг з намету. Тріск, тупіт і сопіння наближалися. І раптом у слабкому місячному сяйві білі побачили стадо незграбних велетенських тварин, що дерлися на косогір.

— Бегемоти, ціле стадо! — вигукнув Брюггенсен. — Вони розтопчуть табір носильників!

Гримнули постріли: спочатку три, потім ще один. Тварини зникли за пагорком. Зарослі зімкнулися за ними. На вузькій піщаній смузі лишилися дві темні туші.

До намету ввійшов Баантумічо.

— Ви не вірите, що є шіпекве, — схвильовано сказав він. — А хто ж тоді убив оцих бегемотів?

Взявши ліхтарі, всі підійшли до закривавлених трупів. Баатумічо показав на дві дірочки від куль.

— От сліди від моїх куль. Для таких велетнів — це укус оси. Тварини були смертельно поранені до того, як я стріляв.

І тут всі побачили на тілі бегемота від ошийка до грудей довгу рвану рану, таку глибоку, що вільно ввійшла б рука. Кумедне маленьке вухо було геть відсічене разом з товстою щокою і звисало над нижньою щелепою на шматку м'язевої тканини.

— Схоже, що його вбили ножем-різаком, — кинула Ельза Вандермолен. — Ей, ти, великий мічолунгі, де твій ніж?

— Він у наметі, — злякано відповів той. — У мене не було великого ножа, тільки маленький кривий кинджал. Мімі не вірить мені?

Він повів усіх до другої жертви.

— Ось цьому молодому самцеві я поцілив прямо в потилицю. Добрий постріл! Інших ран у нього нема. А старий побував у зубах шіпекве! Я багато знаю про цього мокеле-но-ембе, дуже багато, але ніколи не бачив його.

— От якби я був зоолог, — зітхнув Жан Янзен. — Які відкриття тут можна зробити!

— Похмуре місце! — вилаявся Самуель Беніссон. — Крокодили-людожери, отруйні змії, а тепер ще казкові чудовиська, якісь дракони, чи що. Я зовсім не здивувався б, коли б на цій стежці раптом зустрів самого чорта!

Лікар в задумі почухав потилицю.

— Ківі-Ківі — гірше за пекло, — почав він. — То чому ж не послати сюди нам на кару і сатану, пане Беніссон? Повертаючись з мандрівки на землю, він щоразу несе в пекло щось собі для печені. У всякому разі так розповідають старовинні легенди. Зважте на це, коли зустрінетеся з ним.

— Наш знахар добре знає свою справу! — удавано засміявся Барклей. — Ох, Беніссон, я вже бачу, як капає з вас жир на сковорідці диявола.

Ущипливу відповідь агента заглушив радісний гамір носильників, що збіглися до бегемотів з великими різаками, кривими кинджалами, сокирками і казанами.

Було неприємно дивитися, як негри шматують закривавлене м'ясо. Сморід стояв нестерпний, і білі зайшли в намет. Вони рішуче відмовились засмажити собі товстий язик бегемота. Тільки Жан Янзен з вдячністю взяв у Баантумічо шматки шкури з слідами жахливих ран.

— Повезу в Брюссель, у музей Конго, — сказав він, сяючи від радості. — Настане час, і шіпекве знайдуть!

аантумічо, мої папери! — звелів Брюггенсен, коли вони, нап'явши намет, востаннє зупинилися на ночівлю. Запропонувавши лікареві Массіньї, Ельзі Вандермолен, Жану Янзену і своєму вірному слузі Баантумічо сісти на складані стільці, Брюггенсен установив похідний столик і відкрив алюмінієву шкатулку.

— Завтра в першій половині дня ми прибудемо на місце, — почав він. — Прошу вас, дорогі друзі, допомогти мені завершити цю велику справу. Можливо, я стану жертвою якогось «нещасного випадку» ще до підписання контракту і обміну документами. Вороги не змогли, хоч як хитро і підступно діяли, доконати мене в дорозі. Тепер доводиться чекати якогось «сліпого» пострілу. Я знаю своїх компаньйонів і тому залишив у Леокіні, в нотаріуса, довіреності на ім'я кожного з вас. Ось вони, бережіть їх як зіницю ока! — Він почекав, поки присутні ознайомляться з текстом документів, потім сказав: — Якщо я загину, всі мої права переходять до вас. Заповіт, який я віддав на зберігання, підтверджує це. Я, безперечно, підпишу контракт. Але