Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

– Ти кажеш правду? – поправив директор окуляри.

Якби я завжди казав правду, мені б на три роки заборонили комп’ютера, викинули б на смітник мій телевізор, а мобільник відіслали б назад фірмі «Епл». Цілком чесним може бути тільки Папа Римський, а я намагаюся бути просто вихованим. Іноді це мені навіть вдається.

На цей раз я вирішив реабілітуватися і навіть поприбирав у кімнаті. Мама казала, що це ніяк не схоже на прибирання. Але це вона так думає!

Відколи Лінка почала ходити, за нею треба весь час усе збирати. Вона залазить у шухляди й викидає звідти все, що бачить. А от поприбирати її не допросишся! Уся в мене! Вчора навіть залізла на тумбочку від телевізора, а звідти – у сервант. Тепер мамі треба зав’язувати й замикати все, що відкривається.

Найбільше Лінка любить гратися книжками. Ну це вже точно не від мене. Лінка розкладає книжки на підлозі, будує з них будиночки і кладе в них свої ляльки. Якби складала туди машинки, мені б подобалося більше.

Своїх дітей я так часто не заставлятиму прибирати!

Зранку я був у школі. До нас увечері мала прийти тітка Марина.

– Лінко, поскладай книжки в книжкову шафу, іграшки – в кошик!

Робити порядок Лінці хотілося так, як мені. Їй хотілося, щоб хоч хтось погрався з нею.

– Мам!

– Я не маю часу…

– Мам! – мамкала Лінка.

Мама справді не мала часу.

– Мам…

Лінці було байдуже, що прийде тітка Марина. Чому в дорослих ніколи нема часу для дітей? Лінка цього також не знала.

– …Лінко? Де ти?

Мама нарешті знайшла для Лінки час. Шукала її скрізь: за шторами, під диваном, за дверима, під столом, за тумбочкою, в туалеті, в кухні, навіть у пральній машинці й кухонній шафі. Побігла до сусідки. Виглядала з вікна, вибігала на балкон, у двір…

– Лінко! Ти мене чуєш?

Лінка, звичайно, чула, але не сказала ні слова. Вона тихенько сиділа на дні книжкової шафи і чекала. Їй було весело і смішно. Це в неї від мене!

Прибирати тепер довелося мені: тітка от-от мала прийти. Я думаю, якщо поставити перед дверима стілець, то в кімнату ніхто не зайде. Порожнього стільця не виявилося. Довелося принести з балкона той, що без ніжки.

Звідки я знав, що тітка Марина сяде на той стілець.

Тато повіз тітку до травмпункту. Щоб уникнути коментарів, я пішов із Лінкою у Софійчину кімнату. Вона не заперечувала. Ми побудували із Софійчиних підручників книжковий палац. Нам допомагала навіть Софійка. Мама зайшла в кімнату й сіла поруч.

Єдиного я не розумів: чому для того, щоб у дорослих з’явився час для дітей, має щось обов’язково трапитися. Чому для того, щоб радіти, треба перед тим сумувати. Чому треба прибирати, коли хтось має прийти. І останнє: чому гості дорожчі від дітей. «Це неправда!» – повторює мама. Якщо це так, то чому дорослих дратує все, що діти роблять у той день, коли мають навідатися гості?

У Нельки з’явилася ідея! Інакше вона б так рано не телефонувала!

Коли Нельці було три роки, мама повела її у фотоательє. Перед тим накрутила їй коротеньке волоссячко і заледве зав’язала стрічку. (Я розповідав вам, що Нелька – майже хлопчисько: ніколи не носить ні стрічок, ні платтячок). В ательє було багато людей. Усі штовхалися, поправляли волосся і посміхалися до дзеркала. Біля адміністратора стояла клітка з папугою, який час від часу скрикував: «Добрий день», «Сядьте рівно, голову вправо». Це приваблювало клієнтів. Дехто навіть фотографувався з ним.

Нелька, роздратована своїм новим зовнішнім виглядом, не помітила папуги. Вона глянула на себе в дзеркало, стягла з волосся стрічку, кинула її на підлогу й швидко потоптала. Фотограф мусив довго задурювати Нельку, щоб посадити у крісло.

– Зараз вилетить пташка, – сказав він і був упевнений, що це функціонуватиме. Ага! Тільки не для Нельки!

– Не вірю, – кричала вона.

– Сиди тихенько і дивися на мене.

– Гаразд, але пташка буде моя!

Пташка так і не вилетіла. Нелька усвідомила, що її обдурили. Раптом біля адміністратора вона помітила папугу.

– Ось він! Це мій! – вхопилася Нелька за клітку, гордо окидаючи оком усіх навколо.

Фотографові довелося капітулювати. Виявилося, що кілька місяців тому хтось залишив тут свого папугу. Час очікування закінчився. Тепер знайшовся новий власник.

Вдома нарешті запанував спокій: Нелька займалася тільки папугою. Давала йому їсти, співала «А за деревом – дерево», навіть вмикала телевізор і комп’ютерні гонки (вона також у них грає). Нелька думала, що навчить папугу краще говорити. Щодня Нелька приносила Сені (так вона назвала свого нового друга) сушені ягоди і запитувала: «Хочеш ще?», він відповідав їй одне і те ж: «Добрий день», «Сядьте рівно, голову вправо». Врешті-решт Нелька розчарувалася у своєму новому другові. Не годувала і не розмовляла з ним, навіть не підходила до клітки. Мамі довелося купити йому подругу Фільку. Сеня відразу змінився. Відтоді він почав співати їй «А за деревом – дерево» і казати: «Добрий день», «Хочеш ще?» І тільки тоді, коли з’являлася у кімнаті Нелька, не переставав горланити: «Сядьте рівно! Голову вправо!»

Ідея принести папугу до школи мене відразу заінтригувала. Я зустрів Нельку біля під’їзду й узяв у неї клітку. Ми йшли до школи пішки. Сеня наче знав, що Нелька задумала щось особливе. Спочатку оцінював ситуацію і мовчав, а далі його мовби підмінили. Кожному перехожому кричав «Добрий день», «Хочеш ще?» До школи було вже зовсім близько. За нами біг цілий шлейф дітлахів. Вони сміялися, перекривлювали папугу і показували на нього пальцями. Сеня врешті-решт перестав метушитися і вітатися. Коли він замовк, діти ще більше надокучали:

– Сеня, скажи «привіт».

– Сеня, скажи «Вітька – дурень».

– Скажи. Ну, будь ласка!..

– Скажи…

Перед самісінькими шкільними воротами ми накрили клітку моєю курткою.

На сходах нас ніхто з однокласників не помітив. Ми тихенько проникли в клас. Я поклав клітку в кутку за останньою партою. Нелька нарешті збулася мого наплічника. Зняла з плеча й грюкнула ним об парту.

Операція «Папуга» почалася.

Ми мали відкрити папугу перед початком уроку. Всі шуміли й не давали можливості ще раз перевірити план. Та так уже воно є – що більше думаєш, то менше виходить так, як хочеш. Людмила Мирославівна зайшла на хвилинку швидше, і я не встиг. Підводитися і бігти до останньої парти вже не міг.

– Добрий день, – привіталася вчителька.

– Добрий день, – відповіли діти й сіли за парти.

– Добрий день! Я – олень! – знову шепотів