Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська
– Ти чому не сидиш спокійно? – запитала вчителька хлопця на першій парті.
– Я? – перепитав він.
– Чую, ти весь час вовтузишся, – сказала вчителька. – Покажи свій зошит. Добре, сідай.
У цей час у мене знову все посипалося з рук.
– Бачу, Тетянка також не може сидіти спокійно.
– Це не я, – ображено прокоментувала дівчинка.
– Значить, Петрик. Петрику, іди до дошки.
Хіба можеш стриматися, коли хочеш пчихнути? Я пчихнув.
– На здоров’я! – сказала чемна вчителька.
– Дякую! – сказав я виховано.
– Ти далі вовтузишся. І в тебе щось із голосом. Ти захворів? Тобі треба піти на перерві в медпункт, – запропонувала вчителька.
Я уявив собі, як дивно глянув на неї хлопець. Слово «медпункт» викликало в мене море ідей. Наступного разу, коли я не вивчу правила, зміню свій голос, вчителька також відправить мене до медпункту. На уроці, звичайно, бо на перерві краще пограти в хованки.
Я відчував, що починаю набирати форми тумбочки. Мене порятував дзвінок. Ура!
На наступному уроці математики я був найкращим учнем. Я знав розв’язання всіх задач. Учителька мене дуже хвалила. Ось тільки про випадок у 1-А, крім мене, не знав ніхто. Наступного дня виявилося, що в 1-А якийсь «інкогніто» зіпсував усі директорські контрольні роботи: на кожному аркуші червоною ручкою понашкрябував незрозумілі кривулі. Такого поганого почерку в їхньому класі ні в кого не було.
Не те що мені подобалося ховатися від Стаса в чужий клас, цього разу все вийшло цілком випадково. Я не сподівався, що це 7-Б. На другому поверсі я не дуже знав, що де розташовано. Хіба вивчення школи – це погано? Коли я почув на порозі чийсь грізний голос, з переляку застрибнув у шафу. Учні заходили так тихо, що якби не шпарка у дверях, я б не знав, що вони є. Урок почався швидше, ніж продзвенів дзвінок.
Я зрозумів, як почувається у пастці миша. Я не дихав. Дихали тільки мої вуха.
У мене не тільки добрий слух, але й зір. Я побачив, що саме було в записці в руках семикласника, котрий сидів майже перед моїм носом. «Служба порятунку працює: камера зберігання шпори Макса». Я не знав, що таке служба порятунку. Зате знав, що таке шпора. Я про неї чув від Софійки. Мені запахло детективом. Я зробив шпарку більшою.
– Забрали все з парт. Пишемо контрольну роботу. Шість варіантів. Литвицька, роздай завдання.
Литвицька почала роздавати завдання.
– Починаємо писати. Всім усе зрозуміло? Є запитання? Хто там крутиться?
Я не бачив, хто там крутиться, бачив тільки, як шпора влучила хлопцеві на задній парті прямісінько в чоло. Добре, що не книжка. Поки вчителька вирішила, що треба дістатися до задньої парти, інша шпора була вже в польоті. Її курс мав би прямувати до середнього ряду. Приземлення відбулося швидше, ніж планувалося. І, звичайно, на чолі у вчительки. Ото міліметраж! Я скрикнув.
– Хто? – заверещала вчителька.
Мертва тиша. Цокотіли тільки мої зуби і відро, на якому я сидів.
– Хто? Я ще раз запитую! Може, хтось хоче попрощатися зі школою? – репетувала вчителька.
У мене міцні барабанні перетинки, але слабкі ноги. Мій зад повністю заліз у відро, і я вже не міг дихати. Я схопився обома руками за двері шафи й спробував на них повисіти.
Здається, я зрозумів, що таке служба порятунку. Я уже був готовий кричати SOS, якби не миша. Вона, мабуть, сплутала мої шнурівки з мисливською ковбасою. Шкарпетки я точно позавчора поміняв. Я хотів захистити свою приватну власність і не показати старшокласникам, що я боюся миші. Хіба я винен, що саме в той час на мене звалився віник? Я скрикнув ще раз.
Учителька подумала, що це скрикнув хтось на останній парті. Коли записка приземлилася в мене на чолі, я зрозумів, що ми маємо справу зі снайпером. Через дірку я бачив, як хлопець з останньої парти показав мені кулака. Я також побачив, як якийсь хлопець у футболці з написом на «Рембо» поліз під учительський стіл. У його руках був клей «Момент». Я його відразу впізнав: колись я приклеїв ним до підлоги татове взуття: довелося відрізати підошви.
Більше нічого я не бачив. Я відчував тільки, як чимраз глибше падаю у відро, але руками тримав рота. Я вже точно не дихав. Ото буде, як через років двадцять під час ремонту школи в цій шафі знайдуть мій скелет! За той час Лінка виросте, Софійка одружиться і мої комп’ютерні ігри перейдуть у спадок її дітям. Тільки не це! Я вже перейшов у гонках на фінальну погоню аж на шостий рівень! Мені залишилося тільки перестрибнути через міст і залишити позаду поліційні машини і два вертольоти.
Така напруга, як перед запуском комп’ютера. Я бачив, що вчителька стоїть біля дошки. Якби не миша, я б думав, що я у відкритій консервній банці. Було тільки чути, як миша гризе мої шнурівки. Скоро вона дійде до великого пальця. Я відчув, як мій зад торкнувся до дна відра, як відчинилися двері, і відро разом зі мною викотилося аж на середину класу. Я чув, як пищала вчителька, коли побачила мишу…
Хтось засміявся, потім – другий, третій… Зчинився галас. Учителька встала разом із стільцем.
Хіба я винен, що вона не любить мишей? Хіба я винен, що китайці вміють випускати якісний клей? Хіба я винен, що вчителька ніяк не могла пролізти з кріслом у двері… Що вона не могла пояснити директорові, чому вона не може встати з крісла… Що не знала, що за диверсант сидів у шафі… І чому в її кабінеті можуть водитися миші?
З того часу я більше ніколи не ховаюся в чужі класи. Я вперше зрозумів, що моя вчителька – класна. Вона ніколи не кричить (ну, майже ніколи) і не дає аж шість варіантів на контрольній. У неї в сумці зошити, а в голові – наші відповіді. Вона звертається до нас на ім’я і нікому не погрожує прощанням зі школою. Вона добра й терпляча, розумна й лагідна. Здається, я назвав майже всі позитивні риси людини із вправи № 58, яку ми напередодні виконували. Я так і
