Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

«А певно, шкода, бо пропаде!..» — каже друга сова.

«То летімо звідціля, сестри, а то ще й нас похапають кляті літавиці», — каже третя сова.

Та й знялися і полетіли.

Схопився Михась і не тямить, снилося воно йому чи таки й направду було. А тут уже й світати почало. Побачив малий козак стежину, що поміж папороттю губилася, та й думає:

«Ні, таки треба їхати… Недарма сни сняться — се з того світа підказують нам, що робити треба!»

Виліз на коня і подався тою стежиною.

Недовго і їхав, аж рідшати почав ліс. Посвітліло поміж деревами, стежка широка й утоптана зробилася. Ось пірнула вона вниз та й уперлася в долину, що геть заросла очеретом.

— І як же отсе мені через сеє болото перебратися? — питається Михась.

Тут бовтнуло щось у ковбані. Придивився малий козак і бачить: пливе поміж очеретом видниха,[25] і слід за нею в рясці зостається.

— Тож вона сиділа на чомусь… — каже він сам до себе. — А на чому? Звісно ж, на кладці!

Під’їхав Михась ближче, і справді: забиті в болото грубелезні пеньки, а на них колода дубова лежить, уподовж розчахнута.

«Та що се за сила такого дуба розчикрижила надвоє… він же у п’ять обхватів завбільш!.. — думає собі Михась. — Та ще й рівнісінько, як ножем!»

Страшно йому зробилося, та нічого не вдієш — поправив конем через тую кладку. Їде і дивується: здоровецьке те болото, комиші у чоловіка заввиш, а кладка знай уперед провадить. Як одна колода кінчається, то за нею друга починається; під ними вода люрить,[26] і видно, що хтозна-одколи той місток в сім болоті, бо геть дерево заморилося, зробилося, наче кремінь, таке чорне та тверде. Десь-не-десь по комишах стирчать догори коренем грубелецькі верби та ясени — вивернуло щось їх при березі й аж насеред болота позакидало.

«Велет якийсь тут лютував чи що…» — думає собі Михась.

Аж тут кладка й до берега привела. Глянув малий козак, а на кручі стоїть городище.

Давнє-давнє воно було, бо вали дерезою позаростали, а рів так землею заплив, що насилу видно було його. Поверх валу частокіл іде, та теж давнезний, бо дерево звугліло, як і ті колоди на болоті.

«Таки велет живе тута… — думає Михась. — Отсе влип — і переді мною лихо, і поза мною загибель!..»

І тоді вирвалися із його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось інший виголосив їх за нього:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

Допіру він теє сказав, коли ж із гори гукають:

— А хто се там наймення Дажбоже згадує?

— Я, — каже Михась.

— А хто ти такий?

— Як се — хто?

— Ну, хто ти будеш — шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

Михась і обурився.

— Скажеш таке! — відповідає.— Козак я… хоч і не виріс іще!

Зареготалися в городищі.

— Ну, — кажуть, — як ти козак, то їдь сюди! Ондо стежина, бачиш?

— Бачу, — каже Михась.

Та пхнув коня п’ятами, вихопився на кручу і заїжджає в обійстя.

Було там усе таке старезне, що хтозна, як воно й уціліло. Колись дворисько вимостили камінними плитами, та вже геть повгрузали вони у землю, мохом обросли, а декотрі й порепалися пополовині. Коло брами дзюркотів водограй у чаші, вирубаній із цілої каменюки. Посеред двору стояв дім, височенний, мов дзвіниця; тиньк на ньому облупився, гонтовий дах почорнів, а круглі шибки були з грубого зеленкуватого шкла, яке мало де й побачиш уже.

— Що, добився-таки? — питає його той самий голос.

Озирнувся Михась, аж іде до нього чоловік. У чорній семрязі, латаних шароварах, ще й руки по лікті сажею замурзані.

— Здоров будь, небоже! — каже Михасеві.

Зняв той шапку і вклонивсь як годиться.

— Здрастуйте, — каже, — дядьку.