Серця трьох - Джек Лондон

Майже непритомна Леонсія, зачувши пісню, отямилася й навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов у двір.

Тільки Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не спостеріг. Юрма не заперечувала, коли начальник поліції, знизавши плечими, оголосив, що йому байдуже, кого із цих двох вішати, аби тільки повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, заявляючи, що Генрі також невинний, і він не вбивав Альфаро. Проте вирішив справу Френк: ще стоячи на помості, доки йому розв’язували руки й ноги, він і собі крикнув, перекриваючи гомін натовпу:

– Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!

І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив руку Генрі, до них підійшов комісар із начальником поліції й, дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.

– Треба діяти швидко – це головне, – заявив Френк сімейству Солано, які радилися на веранді своєї гасієнди.

– «Головне»! – докірливо вигукнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити. – Головне – це врятувати його!

І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби наполягаючи на сказаному. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.

– І швидко! – запально продовжувала вона. – Ми повинні діяти швидко, а то… – І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.

– Для начальника поліції всі грінго однакові, – у тон їй зауважив Френк, а сам подумав: «Яка вона вродлива й прекрасна». – Начальник поліції, звісно, цар і бог у Сан-Антоніо, – продовжував він, – і звик діяти не роздумуючи. Генрі чекатиме на вирок не довше, ніж я. Ми повинні його визволити з в’язниці сьогодні вночі.

– Слухайте! – знову заговорила Леонсія. – Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, кажіть же! Та кажіть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось!

Френк, мовчки слухаючи їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія! Проте це було для іншого, що, звичайно, не тішило Френка. Він не міг забути того, як стояв на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Це стояло в нього перед очима – і серце йому мліло від згадки про те, як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукавши її руку й переконавшись, що його обручка на пальці, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.

«Ну годі», – зітхнувши, подумав Френк. Принаймні він зробив усе, що зміг. Хіба ж, коли повели Генрі, він не сказав Леонсії спокійно і навіть холодно, що Генрі її наречений і коханий, і що найкращого вибору дочка Солано й зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це гасило почуття до Леонсії. Проте почуття справедливості не давали йому почуватися щасливим.

На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно – от і все. Приїхав, коли ця неймовірна дівчина уже віддала своє серце тому, хто прийшов першим, – людині, що нітрохи не гірша за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращій. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі – свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях й обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі та черепашачі яйця й готовий перекопати цілих два острови – Бика і Тельця – у пошуках скарбу старого пірата.

Енріко Солано та його сини, сидячи на просторій веранді, обговорювали плани порятунку Генрі, а Френк неуважно слухав їх. У цей час із будинку вийшла служниця, прошепотівши щось на вухо Леонсії, повела її за ріг гасієнди, де відбулася сцена, яка, певне, розсмішила б Френка, якби він її побачив.

Там Леонсія побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовічний костюм багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Знявши сомбреро, він схилився перед дівчиною ледве не до землі, потім підвів її до плетеного диванчика з індійського очерету й посадив. Леонсія сумно відповіла на його вітання, хоча в її голосі відчувалася цікавість, ніби вона сподівалася на якусь підбадьорливу звістку.

– Суд закінчився, Леонсіє. – Тихо й сумно сказав Торес, немов говорив про небіжчика. – Завтра о десятій ранку – страта. Все це дуже сумно, надзвичайно сумно, проте… – він знизав плечима. – Ні, я не скажу про нього нічого поганого. Він був гідною людиною. Єдина його вада – нестриманість. Занадто він був гарячий, занадто запальний. Це й згубило його, змусило скоїти злочин. Аби він був тієї миті спокійнішим, то не вбив би Альфаро…

– Він і так не вбивав мого дядька! – вигукнула Леонсія, підвівши голову.

– Усе це дуже прикро, – зажурено вів далі Торес, щоб не суперечити їй. – Суддя, народ, начальник поліції – всі, на жаль, певні, що він винний. Справді, дуже прикро. Проте я приїхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам свої послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Моє життя, моя честь – до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

І Торес раптом галантно став перед нею на одне коліно. Узявши її ліву руку, він, мабуть, хотів і далі підкорювати своєю барвистою промовою, але його погляд упав на обручку з діамантом на безіменному пальці Леонсії. Він насупився й схилив голову, потім, поспішно надавши своєму обличчю звичайного виразу, заговорив:

– Я знав вас іще дитям, Леонсіє, чарівною крихіткою, і я вже тоді любив вас. Ні, вислухайте мене, прошу вас! Я маю відкрити своє серце. Вислухайте мене до кінця. А ось коли вже дорослою, шляхетною панянкою ви повернулися з-за кордону після навчання, я був просто вражений вашою красою. Я довго терпів. Я не виказував вам своїх почуттів, але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Відтоді я запалав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашої вроди, вашої душі, прекраснішої за вроду.

Леонсія знала, що зупинити його неможливо, й тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса й мимоволі міркувала, чому він так некрасиво підстрижений і де він востаннє стригся – у Нью-Йорку чи в Сан-Антоніо.

– Чи відомо вам,