Серця трьох - Джек Лондон

– Годі, звичайно, чекати від убивці сорому, але він міг би принаймні дотримуватися пристойності!

Френк іронічно посміхнувся.

– Знову те саме, – сказав він. – Ще один божевільний у цій божевільній країні! Останній раз, Леонсіє, я бачив цього джентльмена в Нью-Йорку. Він був тоді сповнений готовності брати участь зі мною в одній справі. А тепер я його зустрічаю тут, і перше, що він мені каже, – що я ниций, безсоромний убивця.

– Сеньйоре Торес, ви мусите вибачитися, – втрутилася обурена дівчина. – В домі Солано не сміють ображати гостей.

– У такому разі, як я розумію, в домі Солано дозволено всіляким авантюристам убивати членів їхньої родини, – у тон їй заявив він. – Звичайно, немає такої жертви, що була б завелика задля гостинності.

– Отямтеся, сеньйоре Торес, – люб’язно порадив йому Френк. – Ви занадто собі дозволяєте. Я скажу вам, у чім річ. Ви вважаєте, що я – Генрі Морган. А я – Френк Морган, і ми з вами нещодавно розмовляли в кабінеті Рігана в Нью-Йорку. Ось вам моя рука, потисніть її – іншого вибачення за обставин, що склалися, я від вас не зажадаю.

Торес, приголомшений тим, що міг так помилитися, узяв простягнену Френком руку й розсипався у вибаченнях перед ним і Леонсією.

– А тепер, – сказала дівчина, радісно розсміявшись, і ляснула в долоні, викликаючи служницю, – мені треба помістити кудись містера Моргана, а самій піти переодягтися. Після цього, сеньйоре Торес, з вашого ласкавого дозволу, ми розповімо вам про Генрі.

Леонсія пішла на свою половину. Френк слідом за молоденькою гарненькою метискою-покоївкою теж подався до відведеної йому кімнати. А Торес тим часом трохи оговтався, та подиву його і злості не було меж. Виходить, цьому прибульцю, зовсім незнайомій людині, Леонсія дозволила надіти їй на палець обручку, немов він її наречений. І мозок Тореса запрацював шалено й швидко. Леонсія, котру він називав у душі володаркою його мрій, раптом за якусь мить заручилася з чужоземцем, з нью-йоркським грінго! Неймовірно! Дивовижно!

Ляснувши в долоні, він велів подати екіпаж, найнятий ним у Сан-Антоніо. І коли Френк вийшов на терасу, щоб докладніше поговорити з ним про скарб старого Моргана, Торес у своєму екіпажі був уже біля воріт.

Після сніданку Френк помітив, що вітер дме з берега, – отже, можна швидко перетнути лагуну Чірікві й уздовж берега дістатися до островів Бика й Тельця. Палко бажаючи швидше порадувати Генрі звісткою про те, що його обручка знову прикрашає пальчик Леонсії, він рішуче відхилив її люб’язну пропозицію заночувати в них і познайомитися з Енріко Солано та його синами. У Френка була ще одна причина для поспішного від’їзду: він не наважувався далі залишатися поряд із Леонсією. І зовсім не тому, що вона була йому неприємна, навпаки: вона вабила його, притягувала так, що він не міг більше бути тут, піддаючись дії її чарів, бо хотів дотримати слова, яке дав людині в парусинових штанях, що тепер шукала скарб на острові Бика.

Отже, Френк вирушив, маючи в кишені лист Леонсії до Генрі. Прощання було коротким. З таким прихованим зітханням, що Леонсія навіть подумала, чи не привиділося їй це, він швидко пішов від неї звивистою алеєю. Вона дивилася йому вслід, доки його було видно, потім з неясною тривогою перевела погляд на обручку, що блищала в неї на пальці.

Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анжеліку», що стояла на якорі, аби за ним вислали шлюпку. Проте не встигли матроси спустити її на воду, як з лісу вискочили шестеро вершників із револьверами при поясі й рушницями при сідлі та галопом помчали до нього. Двоє скакали попереду. В одному з них Френк упізнав Тореса. Інші четверо – метиси з обличчями справжніх бандитів. Усі націлили зброю на Френка, так що йому залишалося лише підкоритися незнайомому ватажку, який гаркнув, вимагаючи, щоб він підняв руки вгору.

– Подумати тільки, – сказав Френк, – ще вчора чи, можливо, мільйон років тому я вважав бридж по долару за фішку найбільше розпалює нерви. А тут раптом ви, панове, верхи й загрожуєте начинити моє бідолашне тіло всілякими сторонніми тілами. То, може, поясните мені, у чому річ? Невже мені завжди призначено залишати цей берег під акомпанемент пострілів? Що вам, власне, потрібно: мої вуха, чи вистачить вусів?

– Нам потрібен ти сам, – відповів незнайомий ватажок, вуса якого люто наїжачилися, а чорні очиці люто поблискували.

– То, може, ви мені скажете, хто ви такі?

– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, коротше – шеф, – відповів Торес.

– Он як! – розсміявся Френк, згадавши, як описував цього суб’єкта Генрі. – Очевидно, ви вважаєте, що я порушив якісь правила стоянки суден чи розпорядження санітарної комісії, кинувши тут якір. Однак про це вам треба говорити з моїм шкіпером – капітаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тільки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаєтеся, що капітан Трефезен – великий знавець законів мореплавання й стоянки суден у порту.

– Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.

– О боги морські! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!

– Мене обдурили, – понуро зізнався Торес, – але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?

– Ніби я можу… – Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на світанку повісите?

– Правосуддя в Панамі часу не марнує, – відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку – так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?

– О, вирішуйте самі, – відповів Френк. – Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій – мені все одно.

– Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залізної твердості його намірів. – Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! – скомандував він по-іспанському. – Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.

Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки. Тут на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів. Прислухаючись до недалеких глухих ударів молотків, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд