Підняти вітрила! - Раду Тудоран
— Заспівати газель! — прошепотів він, почувши, як задзвенів якірний ланцюг і «Сперанца» рушила в дорогу.
Усе рушило разом — і вітер, і пісня, і життя в тілі Ісмаїла.
Тепер газель лунала на палубі так, що могла б підняти й мертвого з могили, тільки капітан спав на люкові, а біля голови в нього стояла велика чашка з кавою. Він не чув дзенькоту ланцюга, не чув шуму форштевня, який розрізував хвилі, не чув Ісмаїлової газелі. Вперше після десяти днів і десяти ночей безперервних тривог заснув по-справжньому.
Цей незвичайний кормовий вітер тримався цілий тиждень, даючи їм змогу пройти сто двадцять миль на захід. Звісно, вони могли б зробити й більше, але зараз ішли тільки вдень, бо нікуди не квапились.
Ісмаїл уже не горів, дихав легше, з обличчя зник землистий колір. Рана на відрізаній нозі ще гноїлася, вона ще довго мала гноїтися — тижні, місяці, але той гній уже не підніметься в тіло.
На палубі життя знову стало звичне, чулися сміх, жарти, Негріле гасав, весело гавкаючи на вітер, і, тільки опинившись біля ілюмінатора на кормі та глянувши на Ісмаїла, вгамовувався, ніби розумів, що непристойно здіймати гармидер біля хворого.
Кокові подобався рух угорі, і гавкіт Негріле, і сміх та жарти людей, бо це ж частка його життя.
— Болить, Ісмаїле? — питала Аднана.
Скільки безсонних ночей просиділа вона біля нього! Вона, звичайно, їх і не лічила, але він пам'ятає всі, навіть ті, коли був непритомний…
* * *
Рано-вранці, коли «Сперанца» при ходовому вітрі наближалась до Пунта-Аренас, Антон Лупан спустився в каюту до Ісмаїла. Аднана підвелась і вийшла заварити кави, випрати бинти — у неї багато роботи.
— Як ти себе почуваєш, Ісмаїле?
— Дякувати…
В ілюмінатор заглянув сонячний промінь і впав на обличчя недужого.
— Сьогодні ми тебе поголимо трохи, причепуримо.
— Дякувати…
Та чи йому до гоління, коли допікає інше? І Ісмаїл зважився:
— Нога… віддати акулам?
Капітан хотів був засміятися, але враз відчув, що очі його зволожіли. І відповів майже пошепки:
— Ні, Ісмаїле! Ми відвезли її на берег і там похоронили…
Ісмаїл довго мовчав; йому треба було подолати ще одну перешкоду:
— Зараз я просити щось… — сказав він, ніяково мнучи край простирадла. Зітхнув і показав очима на порожнечу під нею. — Я висаджуватись одна нога тут… А решта висадитись у Стамбул!
Капітан нахилився до нього. Якусь мить дивився йому в вічі.
«Яка ти чудова людина! Така чудова, що й сам не знаєш!»
— Ми тебе не висадимо ніколи, любий мій Ісмаїле! — сказав він, притиснувшись до його змученого обличчя. — Ти на все життя залишишся з нами, а ми все життя будемо тебе шанувати!
Ісмаїл заплющив очі, проковтнув клубок, який стільки часу стояв у нього в горлі, і прошепотів:
— Дякувати!..
РОЗДІЛ XXXIII
ПРИГОДА НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ
У Пунта-Аренас завантажили вісім вагонів вугілля; воно було легке, заповнило весь трюм, і люди турбувались, де спатимуть…
По пристані йшов поліцейський і наліплював оголошення:
ПРЕМІЯ
500 песо кожному, хто приведе в губернаторство живого або мертвого Педро Філіпо Госте, прозваного Блек Педро, який разом із своєю бандою у ніч з 26 на 27 грудня вирізав екіпаж шхуни «Матадор» під мексіканським прапором, 5 січня убив моряків із чілійського пароплава «Коломбія», а наступного дня спалив канонерку «Гумбард»…
Перед трапом зупинилась маленька бричка, запряжена білим поні: приїхав із шпиталю Ісмаїл. Він пролежав там два місяці, бо вирішено було краще почекати тут, поки рана заживе, ніж вирушати в океан.
Антон Лупан спустився перший, мимохідь глянув на оголошення — такі самі він читав і в місті. Потім з другого боку спустилася Аднана, вони допомогли зійти Ісмаїлові, він узяв милиці під руку, і всі рушили поволі вперед.
— Робити сараїлі! — сказав кок на палубі перед носовим люком.
Сараїлі? Що за вигадка? Чи не забув він розум у шпиталі?.. Та ні, Ісмаїл знав більше, ніж інші!
— Давай спершу приміряємо ногу, побачимо, чи я не помилився, — урвав його Хараламб.
Він два дні вистругував дерев'яну ногу, вкладаючи в роботу все вміння, на яке тільки був спроможний.
Ісмаїл прив'язав ременями дерев'янку і, не полишаючи милиць, ступнув кілька кроків.
Усі дивились на нього стривожено, болісно. Але кок, пройшовши отак до трюму, обернувся до них, побачив їхню гіркоту і тоді усміхнувся жваво, усміхнувся від усього свого звитяжного серця.
— Дякувати, Хараламбе!
Ісмаїл незграбно стукнув дерев'янкою. Відтепер він завжди чутиме цей стукіт, що стане частиною його життя, так само, як скрипіння блоків, дзенькіт ланцюгів, шум форштевня, вахтовий дзвін.
Стерновий нагнувся до Антона, чухаючи голову, і ніяково сказав:
— Пане, я й не знаю, як його далі бути… Бачте, з вугіллям воно якось… Брудне, то вже нехай, але ж там нема вільного кутка…
Капітан узяв Аднану за руку.
— Все ясно, Герасіме. Цій біді можна зарадити. Півгодини тому ми одружилися. Ісмаїл був свідком.
— От і добре! — вигукнув Хараламб. — Бо я вже думав просити в неї руки,
