Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон

Інші мешкали в краю, де водилися вовки, чули їхнє виття, але за 20 років навіч не бачили живого вовка!

А зовсім недавно я познайомився з мандрівниками, які багато років підряд приїздили влітку в гори Адірондак — справжнє царство кабанів — і не бачили жодного. Коли принесли вбитого кабана до них у табір, вони не знали, що це за звір!

Тому я нітрохи не здивувався, що службовці Компанії Гудзонової затоки, які жили у Форт-Сміт, де по всій околиці водилися лосі у чималій кількості, де вбивали не менше сотні лосів за рік, де все життя люди харчувалися м’ясом лосів, уявлення не мали, який вигляд має живий лось. Таких людей можна порівняти лише з мешканцем Нью-Йорка, який ніколи не бачив безпритульного кота.

Здавалося б, з чого ще можна дивуватися! І все-таки я був вражений неуцтвом, із яким зіштовхнувся зовсім недавно. Ведмежа ягода — мучниця — килимами встеляє ліс на околицях форту. Строкатий килим дивовижно гарного яскраво-зеленого листя та багряно-червоних ягід вкриває чверть усієї поверхні ґрунту в сухих лісах. Ягодами харчуються й птахи, й звірі, у тому числі лисиці, куниці та койоти.

Мучниця — найщедріший дарунок північного лісу. Поруч із фортом цілі плантації цієї ягоди, та коли я приніс із лісу стеблинку мучниці з листочками й плодами, службовці Компанії здивувалися:

— Де ви її знайшли? Напевно, це дуже рідкісна рослина! У наших краях вона не зустрічається.

Щось схоже я почув і про фебу[8]:

— У наших краях феби не водяться.

А гнізда феби трапляються через кожні чверть милі!

Оскільки я надовго застряг у Форт-Сміт, моя медична практика значно розширилася. Одного разу вранці до мене з’явився вождь П’єр Білка та попросив надати допомогу хворій жінці в його вігвамі. Я вирішив, що хвора жінка — чудовий привід, аби покласти край моїй дилетантській лікарській діяльності. Але вождь мене й слухати не хотів:

— Il faut venir, elle est bien malade (фр. — Треба йти. Вона дуже хвора).

Я піддався на умовляння, взяв свою сумку з ліками та пішов за ним.

Біля вігвама вождя бігала добра дюжина їздових собак — дуже коштовних тварин узимку й зовсім марних і тому злих і голодних пустобрехів (гавкають марно, без угаву) влітку. Відштовхнеш їх стусаном убік — заслужиш повагу, а пожалієш — вкусять. До нас вони перейнялися глибокою повагою.

Я ввійшов у вігвам і побачив біля вогню двох індіанок, які шили мокасини. Одна була стара та страшна, як смертний гріх, друга — молода, смаглява й гарна, мов лань. Я з подивом переводив погляд з однієї на другу:

— La quelle est la malade? (фр. — Хто хвора?)

І тоді красуня відповіла найчистішою англійською:

— Французька тут ні до чого. Я говорю англійською мовою.

Серед місцевих жителів ходить французька, але деякі, що володіють англійською мовою, дуже пишаються своїми знаннями, за нагоди демонструючи їх.

— Ви хворі? — запитав я.

— Вождь так вважає, — поквапливо відповіла вона й важко задихала.

— Коли це почалося?

— Що?

Замість відповіді я постукав себе по грудях.

— Ах, кашель… Мабуть, з весни.

— А торік навесні ви теж кашляли?

— Так, — забарившись, відповіла вона. — Але мене не кашель турбує.

— Чоловік до вас добре ставиться?

— Іноді.

— Ваш чоловік — вождь?

— Ні, я їхня сусідка.

Бідолашна знову зайшлася кашлем.

— Дати вам щось, щоб заспокоїти кашель? — запитав я.

— Ні, в мене болить не тіло, а душа.

— І ви хотіли б полегшити душу й розповісти мені про своє горе?

— Так, я втратила своїх діточок.

— Коли?

— Два роки тому. Вони були ще маленькі й умерли одне за одним. Я часто залишаюся сама, чоловік постійно в роз’їздах. Ми живемо поруч із вождем. Його собаки здіймають гавкіт через кожну дурницю, ось я й лежу без сну щоночі, все думаю про своїх діточок. Але найважче не це.

— А що ж?

Жінка похитнулася, потім випалила:

— Лихі жіночі язики. Ви навіть не уявляєте, яке це проклятуще місце. Схоже, тутешнім жінкам і робити нема чого — цілими днями перемивають кісточки сусідам. Ось і зараз я з вами розмовляю, а в них уже готова чергова плітка. Іду до крамниці по чай — інша. Голову повернеш — і то судять. І все передають чоловікові, щоб посварити нас, розпускають брехливі чутки — удень і вночі, щодня. А у ваших краях жінки поводяться інакше?

— Так, — із почуттям промовив я, — у нас жінка, що розпускає чутки на шкоду іншій, вважається підступною і лихою.

— Я так і думала, — зітхнула красуня, — як би я хотіла поїхати туди й жити спокійно.

Вона знову взялася до роботи й лише зрідка обмінювалася репліками на чіпева з вождем і його дружиною.

Тим часом до вігваму ввійшла ще одна жінка, одягнена майже як біла. Вона не опустила очі долу перед незнайомим чоловіком, як прийнято в індіанок, а дивилася мені просто в обличчя.

— Bon jour, madame! (фр. — Здрастуйте, мадам!)

— Я говорю аглицькою, — з гідністю відповіла вона.

І тут тільки до мене дійшло, що переді мною — місцева королева. Вона перемовилась зі мною зо двома фразами й похвалилася:

— У мене вдома є на що подивитися.

— А де ваш вігвам?

— Вігвам?! — обурилася вона. — У мене нема вігвама! Я знаю, як живуть індіанці, знаю, як живуть метиси, знаю, як живуть білі. Я живу в будинку, як біла, і двері в мене пофарбовані в блакитний колір.

Я побував у неї вдома — у маленькій хатині з колод. Двері дійсно були блакитні — єдина кольорова пляма в околиці. У хатині була тільки одна кімната; у далекому кінці її розташовувалося вогнище, обмазане глиною, по кутках — купи ганчір’я, посередині — стіл із горщиками, поруч стілець. На стінах розвішані широкі лижі, рибальські снасті, в’язки сушеної риби з сильним запахом, фотографія, вирізана з журналу, і музичний годинник, який із дратівною сталістю видзвонював перші такти мелодії англійського національного гімну «Боже, бережи короля». Бруд був скрізь.

— Бачили? Я просто як біла, — з гордістю мовила смаглява королева. — Ношу черевики (вона швидко прикрила босі ноги пеленою спідниці) і корсети — ондечки, на стіні висять.

Вона тицьнула пальцем у той бік, де на стіні разом із в’язками сушеної риби висіли предмети жіночого туалету — не просто черевики й корсети, а розкішні «човники» на високих підборах та французькі корсети. Пізніше я довідався, як вона їх носить.