Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

розсунувши віти. Батька вивели на ґанок. Коваль із Калинівки (Грицько пізнав його по голосу) спитав: «Де Грицько?» Старий мовчав. З хати долетів переляканий голос матері: «Нема його вдома, нема!» В Грицька похололо всередині. Одпустив гілку і стрімголов кинувся в Петришину кукурудзу. Позаду вдарив постріл, потім другий, третій… Кулі сікли кукурудзяні качани, підрізали стебла, а він біг, не тямлячи себе, мов заєць, петляв серед соняшників, перескакував через канави й тини. Зупинився тільки на узліссі. Оглянувся на село. Біля церкви горіла управа. Стрілянина вщухла. З пагорка, де він стояв, було видно натовп біля пожарища. Люди не гасили управу. Стояли і дивилися вгору. На телеграфному стовпі, освітлений полум'ям, гойдався повішений. Грицько догадався, що то його батько…

Повертатися в село не одважився. Постояв ще з півгодини і пішов лісом до Шелепівки. Так і поїхав, не попрощавшись з матір'ю. «Нічого, приїду, влаштуюсь, напишу старій. Вона знає, де заховані батькові гроші». А все ж боязко думати про завтрашній день. Як то воно обернеться для нього — добром чи, може… «Що б там не було, а все ж краще, ніж теліпатися на мотузці поруч із батьком».

На верхніх нарах почувся шепіт.

— Дядьку, я хотів спитати. Ви вже були в Німеччині, правда?

— Довелося.

Шпинь упізнав басок бородатого солдата.

— А як воно там? — допитувався хлопець.

— Важко, синку.

— А куди оце нас везуть, не знаєте?

— Не знаю. Кудись привезуть. Ех, чорт, курить хочеться.

— У мене, здається, щось є. Ось візьміть, махорка, а газетки нема.

— Спасибі. Оце ти мене уважив, синку.

Грицько чув, як солдат шарудів папірцем, насипав махорку, потім клацнула запальничка. У її слабенькому світлі, що впало на середину вагона, Грицько побачив гуцула. Той сидів над бідолашним Михайликом немов закам'янілий. За мить усе знову потонуло в морок.

— Ху-у, добряча махорочка, за печінки тягне, — тихо промовив нагорі солдат.

Він смачно пихкав самокруткою.

Грицькові теж захотілося курити. Поліз у кишеню, дістав зім'яту німецьку сигарету. Проте запальничка не висікала іскри. Штовхнув сусіда:

— Прикурить є?

Але той по відповів, повернувся до нього спиною. Спитав у другого — мовчить. Трусонув за плече третього.

— Дай припалити!

— Якого чорта шарпаєш! Не курю я, — огризнувся хлопець.

Шпинь ліг на нари. В грудях знову заворушилася злість. «Не хочуть розмовляти, сволота!» Нервово роздуваючи ніздрі, жадібно нюхав сигарету, м'яв її у пальцях, аж поки не тріснула. Тютюн висипався йому на обличчя, попав у рот. Підвівся на лікоть, сплюнув і хотів було вилаятися, але його увагу знову прикував шепіт на верхніх нарах.

— А все ж таки, як воно у тій Німеччині?

— Ех, синку, краще не згадувати. Я її всю пішки пройшов, на череві проліз од самого Моосбурга. Наче звіра якого цькували собаками. Шматка хліба не випросиш. Ми утрьох тікали: Федір Крайніченко, Соломаха і я. В арбайткоманді разом працювали. А з Федором я воював у одній частині. Під Харковом у полон попали, ну і весь час тримались один одного. Поранили його одразу ж за табором. Погоня за нами була. Хотів його взяти на плечі, а він просить: «Не чіпай. Обох злапають, а так хоч ти врятуєшся». В нього була світла душа. Як сльоза, чистий був хлопець. «Передавай, — каже, — уклін землі нашій».

Солдат глибоко затягнувся димом і замовк. Деякий час нагорі панувала тиша. Потім хтось несміливо запитав:

— А Соломаха?

— Петро, той слабий був. Сухоти йому груди роз'їли. Моосбург — справжня м'ясорубка. Люди там мруть, як мухи. Поховав я Петруся. Кілометрів двадцять до дому не дійшов. Обіцяв йому зайти до його батьків. Є таке село під Шелепівкою, Кам'янка зветься. Там мене і накрили карателі. От і вся казка.

— Та невже ж таки ніяк не можна втекти звідси? — почувся уже знайомий Грицькові голос полтавчанина.

— Чом не можна. Тікають люди. Присунься ближче, я розкажу тобі дещо. — Солдат заговорив зовсім тихо.

Шпинь підвівся на лікоть — не чути. Сів, підставив вухо до щілини між дошками. Від того, що почув, його кинуло в жар.

— Ось бачиш, ніж? Добре, що той дурень вчасно подарував його мені. Виріжемо дошку навколо заклепок. Скоби відігнемо. Тут у горах швидкість мала, плигати зручно.

— Давайте ножа.

— Починай, поки ніч надворі.

— Ех, догнав не догнав, а побігти можна, — прошепотів полтавчанин і з силою ввігнав ніж у стінку вагона.

— Тихше, ти. Ще почує отой.

«Це вони про мене, гади! — подумав Шпинь. — Чекайте ж, сволота, ви ще пошкодуєте…» Але що він міг зробити? Вони його просто уб'ють, як тільки зрозуміють, що він знає про їхні наміри. Неодмінно уб'ють. Навіщо їм такий свідок? Треба лежати тихо хоча б до першої зупинки. Грицько ліг на нари і притих.

А нагорі кипіла робота. Гострий ніж з тріском, хрумтінням, скреготом гриз суху соснову дошку. Полтавчанин дихав важко, сопів, гупав коліньми об нари. В темряві сталеве лезо ненароком гризонуло заклепку. Теплушкою пронісся дзвінкий металевий скрегіт. Проте ніхто не ворухнувся, ніби не чули, не здогадувались про те, що відбувається біля вікна.

«І як я такого дурня зваляв, — лаяв себе Шпинь. — На чорта я зв'язався з отим латаним гуцулякою. Тепер вони моїм ножем орудують, і таки втечуть, бо той бородатий знає, що робить. Ач, як сопе, як дметься. Тільки тріски летять».

— Одна готова, — долетіло згори.

І враз теплушка ожила. Заворушились, зашепотіли люди.

— Слухай, а скільки вони першу довбали? — пошепки запитав хтось поруч із Грицьком.

— Півгодини, не більше, — відповів йому хриплий від хвилювання голос сусіда.