Північна Одіссея - Джек Лондон
ПІВНІЧНА ОДІССЕЯ
Під скрипіння упряжі та теленькання дзвіночків вожаків сани співали свою звичну тужливу пісню, але люди та собаки були зморені й мовчали. Випав сніг, і через це колія була важкою, та все одно було вже пройдено значну відстань. Полоззя, обтяжені твердими, як камінь, брусками мороженої лосятини, із суто людською впертістю чіплялися за ще не утрамбовану поверхню. Наближалися сутінки, проте тієї ночі ставати табором подорожні вже не збиралися. Крізь застигле повітря тихо падав сніг, але не пластівцями, а малесенькими замерзлими кришталиками витіюватої форми. Було дуже тепло, менше мінус десяти за Фаренгейтом[1], і людям, схоже, це було до вподоби. Мейерс та Беттлз попіднімали вуха своїх шапок, а Малюк-маламут навіть зняв свої рукавиці.
Удень собаки виглядали змореними, але зараз вони явно підбадьорилися і в них відкрилося друге дихання. Серед найкмітливіших та найенергійніших із них почало відчуватися невдоволення від повільного темпу бігу. Вони раз по раз то нерішуче сіпалися вперед, то нетерпляче крутили писками, то нашорошували вуха. Їх дедалі більше нервували флегматичніші собрати, і вони почали підганяти їх, злегка покусуючи ззаду. Пришпорені таким чином флегматики теж пожвавішали і поширили епідемію бадьорості на собак попереду себе. Нарешті вожак упряжки, що тягнула передні санчата, задоволено верескнув, пригнувся і рвонув уперед, натягуючи хомут. Решта собак наслідувала його приклад. Вирівнялися ремені упряжі, натяглися гужі, і санчата аж скаконули вперед. Люди міцніше вхопилися за дерев'яні поганяйла і хутко попіднімали ноги, щоб не потрапити під полоззя. Денну втому як рукою зняло, і вони загейкали, підбадьорюючи собак. Тварини відповіли радісним дзявкотом і понеслися крізь темряву, що дедалі ставала густішою, нестримним галопом.
«Вйо! Вйо!» — ритмічно гукали люди. Аж ось їхні санчата, різко нахилившись, як вітрильник у бурхливому морі, і зависаючи одним полозом у повітрі, круто звернули по черзі з головної колії.
Потім був останній кидок довжиною в сто ярдів до освітленого пергаментного вікна, яке промовляло про домівку: теплу хижку, розжарену піч-юконку[2] та паруючі горнятка з чаєм. Але халупку вже хтось встиг окупувати. Шістдесят собак-лайок невдоволено заґвалтували, а від хижки на собак першої упряжки кинулася зграя їхніх волохатих родичів. Двері рвучко розчинилися, і чоловік, одягнений у яскраво-червоний мундир Північно-західної поліції, побрів по коліно в снігу крізь зграю шаленіючих тварин, безпристрасно відновлюючи закон і порядок палицею собачого батога. Після цього чоловіки привіталися і потисли руки. Ось так і сталося, що гість запросив Малюка до його ж власної хижки.
Стенлі Прінс, який зустрів їх і який потурбувався про вищезгадані піч-юконку та горнятка з чаєм, клопотався зі своїми гостями. Їх було приблизно десятеро, і, мабуть, ще ніколи поліція та пошта її Величності Королеви Англії[3] не бачила серед своїх службовців такого строкатого та розмаїтого натовпу людей. У їхніх жилах текла різна кров, але однаковий стиль життя витворив з них характерний тип людей: худорлявих і жилавих, з міцними м'язами, загартованими на собачих стежинах, з обвітреними засмаглими обличчями та незаплямованими душами, які з чистим сумлінням дивилися вперед — проникливо і впевнено. Вони поганяли собак, що належали уряду її Величності, вселяли страх в серця її ворогів, отримували за це від неї мізерну платню — і почувалися щасливими. Ці люди багато чого перебачили і переробили на своєму віку. Можна сказати, що життя їхнє було суцільною романтикою. Але вони про це не здогадувалися.
У хижці вони почувалися як удома. Двоє з них розпростерлися на ліжку Цуценяти і виводили шансони, які «їхні французькі предки співали своїм індіанським дружинам ще в ті часи, коли європейці вперше з'явилися в Північ-но-Західній Америці. Ліжко Беттлза зазнало аналогічного вторгнення. На ньому розляглися троє здоровенних «вояжерів». Вовтузячи ногами під ковдрою, вони з цікавістю слухали байку свого товариша про те, як він колись у складі експедиційного корпусу під командуванням генерала Вулслі пробивався до обложеного Хартума[4] на підмогу генералові Гордону. А коли оповідач втомився, то його змінив колишній ковбой, який почав розповідати про монарші двори, про королів, лордів та поважних дам, яких йому пощастило побачити в Європі, де він гастролював разом із «Шоу Буффало Білла»[5]. У кутку двоє напівкровок, давніх приятелів по одній програній війні, лагодили упряж і ділилися спогадами про повстання, що спалахнуло на Північному Заході під проводом ватажка Луї Ріля[6].
Подорожні обмінювалися грубими жестами та ще грубішими жартами, гомоніли про ті великі небезпеки, що чигають на них на собачій стежині та річці, а також згадували звичні випадки, які спадали на думку лише через те, що містили якусь дещицю гумору та комічності. Прінс захопився цими невизнаними героями, які були свідками поступу Історії і які вважали велике й романтичне чимось буденним і випадковим у рутинному ході життя. Зі щедрістю марнотратника роздавав він їм дорогоцінний тютюн — і з'єднувалися заіржавілі ланцюги розрізнених спогадів, і поставали з глибин пам'яті забуті Одіссеї на знак вдячності за виказану ним широту душі.
Коли ж розмова стихла і мандрівники востаннє натоптали люльки й розкатали міцно скручені хутряні спальники, Прінс повернувся до свого товариша, щоб про дещо розпитати.
— Ну, ковбоя ти знаєш, — відповів Малюк-маламут, розшнуровуючи мокасини. — Про англійське походження його сусіда по ліжку здогадатися неважко. Інші ж є дітьми французьких мисливців та волоцюг — coureurs du bois, — кров яких перемішана з бозна-якою кількістю іншої крові. Ті двоє, що дрімають біля дверей, — то звичайні, «безпородні», метиси, bois brules, як їх називають. По тому хлопцю у шерстяному шарфу — зверни увагу на вигин його брів та крутизну щелепи, — по тому хлопцю видно, що у закіптюженому вігвамі його матері колись переночував шотландець. А отой вродливий хлопець, що спить з накидкою під головою, — то французький метис. Чув, як він казав, що йому не подобаються оті двоє індіанців, що дрімають поруч з ним? Розумієш, коли метиси повстали під проводом Ріля, чистокровні індіанці зволіли тримати нейтралітет, і відтоді напівкровки не палають до індіанців братерською любов'ю.
— Цікаво, а що то за похмурий тип біля печі? Б'юся об заклад, він не розмовляє англійською. Бо жодного разу за вечір і рота не розкрив.
— Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за
