Кобзар - Тарас Григорович Шевченко
III
Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею, Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде, Що кого втомило: Кого - щастя, кого - сльози, Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє, Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати! А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зустрінуться жовті піски І чужії люде; Зустрінеться зима люта… А той чи зустріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе: Він, як мати, привітає, Як брат, заговорить…
Побачимо, почуємо… А поки - спочину Та тим часом розпитаю Шлях на Московщину. Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись - Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! “Бреше,- скажуть,- сякий-такий! (Звичайно, не в очі), А так тілько псує мову Та людей морочить”. Правда ваша, правда, люде! Та й нащо те знати, Що сльозами перед вами Буду виливати? Нащо воно? У всякого І свого чимало… Цур же йому!.. А тим часом Кете лиш кресало Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились. А то лихо розказувать, Щоб бридке приснилось! Нехай його лихий візьме! Лучче ж поміркую, Де то моя Катерина З Івасем мандрує.
За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм, Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача співають. Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі. Чого ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зустрілася з чумаками, Закрила дитину, Питається: “Люде добрі, Де шлях в Московщину?” “В Московщину? оцей самий. Далеко, небого?” “В саму Москву, Христа ради, Дайте на дорогу!” Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?.. А дитина? Вона ж його мати! Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила7 Та синові за гіркого Медяник купила. Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала… Бач, на що здалися карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать! Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата, Щоб не довелося москаля шукать, Щоб не довелося, як Катря шукає… Тоді не питайте, за що люде лають, За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобриві, Бо люде не знають; Кого бог кара на світі, То й вони карають… Люде гнуться, як ті лози, Куди вітер віє. Сиротині сонце світить (Світить, та не гріє) - Люде б сонце заступили, Якби мали силу, Щоб сироті не світило, Сльози не сушило. А за віщо, боже милий! За що світом нудить? Що зробила вона людям, Чого хотять люде? Щоб плакала!.. Серце моє! Не плач, Катерино, Не показуй людям сльози, Терпи до загину! А щоб личко не марніло З чорними бровами - До схід сонця в темнім лісі Умийся сльозами. Умиєшся - не побачать, То й не засміються; А серденько одпочине, Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дівчата. Жартуючи кинув Катрусю москаль. Недоля не бачить, з ким їй жартувати, А люде хоч бачать, та людям не жаль: “Нехай,- кажуть,- гине ледача дитина, Коли не зуміла себе шанувать”. Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, Щоб не довелося москаля шукать. Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк - зима впала. Свище полем заверюха, Іде Катерина У личаках - лихо тяжке! - І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться - щось мріє… Либонь, ідуть москалики… Лихо!.. серце мліє - Полетіла, зустрілася, Пита: “Чи немає Мого Йвана чорнявого?” А ті: “Мы не знаем”. І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: “Ай да баба! ай да наши! Кого не надуют!” Подивилась Катерина: “І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. Піду дальше - більш ходила.. А може, й зустріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину”.
Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину: Умите сльозою, Червоніє, як квіточка Вранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця - як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить - ліс чорніє, А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. “Ходім, сину, смеркається, Коли пустять в хату; А не пустять, то й надворі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі, покусають, Та не заговорять, Не розкажуть сміючися… З псами їсти й пити… Бідна моя головонько! Що мені робити?”
Сирота-собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його б'ють і лають, закують в неволю, Та ніхто про матір на сміх не спита, А Йвася спитають, зараннє спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята… Одна його доля - чорні бровенята, Та й тих люде заздрі не дають носить. nbsp;
IV
Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з гетьманщини стоять. У яру гребля, верби в ряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка - воду брать… Мов покотьоло - червоніє, Крізь хмару - сонце зайнялось. Надувся вітер; як повіє - Нема нічого: скрізь біліє… Та тілько лісом загуло.
Реве, свище заверюха. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! таке лихо, Що не видно й світа. “Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому я лісом! Піти в хату… Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов
