Вогнепальні й ножові - Сергій Вікторович Жадан

розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,

приречено, мов шахтар у забої,

везу пакет з головою Пітона —

чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,

мав постачальників за кордоном,

жив як міг, контролюючи трафік

між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом

молдаван та різних узбеків,

навіть був колись депутатом

по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година

й сни підступали до мене тричі,

і слухаю, як його щетина

далі росте на його обличчі.

– Ну як ти, брат? – питаю. – Проспався?

Може, тобі сигарет нарити?

– Та ладно, – відказує він, – не парся —

з моїми проблемами тільки курити.

– Страшно, – питаю, – з того боку?

– Не страшно, – каже, – просто незвично.

Страшно було минулого року,

в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут – ніби щось тобі не вернули,

і пам’ять волочиться, мов парашути.

Ходиш і забуваєш минуле.

Забуваєш – і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,

зубами і складками жировими

тонку межу, що проходить небом

між живими і неживими.

Так що вези мене, брат, додому,

в тихому, наче спів, вагоні,

вези мою безкінечну втому

і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,

нехай ці печальні п’яні бандити

тепер вирішують поміж собою,

що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,

голосу мерзлі глибокі озера

й легені – чорні, як рукавички

побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити, —

це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.

Вклади сигарету мені до рота.

Смерть, вона як оця провідниця —

для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.

Все, що ти встиг запам’ятати,

все, що побачити довелося,

живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.

Палений «найк», стара арафатка.

Ніч пливе, сутінь хитається,

повітря вдихається,

видихається.

«Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…»

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпрóдала згодом усі його речі

і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,

ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,

зачиняється на ніч від мене,

щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.

Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.

І я знаю: найтяжче, що у нас є, – це наша пам’ять.

А найгірше – що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.

Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.

Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.

Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.

У тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,

і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.

Блукатимете, як цигáни, зникнете, як караїми.

Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально поме

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,

будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!

Вирви їхні серця, назáвжди спинивши подих!

Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я дістаю бензин і міцні корабельні канати

й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,

і знаю: ніщо не може мати над нами влади,

окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

Погано, коли їх поява на тебе тисне.

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,

де вся твоя біографія – список боргів і трупів,

називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.

Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

Сóнця священний вогонь заливає кімнати.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.

«Ти зáвжди тримав при собі свою втому…»

«Ти зáвжди тримав при собі свою втому.

Давай, зупиняйся і засинай».

Вночі він виходив на берег з дому

й дивився, як ніч пливе на Синай.

Прострочений паспорт без фотографії.

Іранські візи, мальтійські хрести.

І небо рухалось звідкись з Аравії

через затоку на блок-пости.

І теж дивилось на нього, мабуть,

перетікаючи між споруд.

Він знав, що тут його точно не знáйдуть.

Де завгодно, лише не тут.

Можуть винюхувати в повітрі

мову, дихання і сліди.

Але всі вони виморочені й нехитрі,

щоби прийти за ним сюди.

Він буде вирощувати терпіння

і прикладати собі до ран.

Буде збирати на пляжах каміння

і викидати його в океан.

Буде згадувати все, що втратив,

і забувати усе, що вмів.

Буде рибалкам давати поради,

щоранку чіпляючись до їхніх човнів.

…Любов формує маршрути наші.

Господь стоїть із нами на пляжі.

Стоїть між сухих, як пісок, арабів.

Виловлює з хвиль дітей і крабів.

«Білі люди – жорстокі люди…»

Білі люди – жорстокі люди,

чорна шкіра їм ріже око.

Вони мурують для чорних споруди

й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.

Шиють чорному робу на виріст.

І не відпускають ні під заставу,

ні під підписку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,

ламають ребра з усієї злості

і позбавляють навіть в уяві

свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,

з кулаками в кишенях роби,

і волочить свою чорношкіру душу

ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,

зі співом тягучим і сміхом навмисним

чорні, мов камені під водою,

лежать, зливаючися із киснем.

– Що нас гнало з наших кордонів

в це мерзле світло? Що і для чого?

Хто нас завів до цих коридорів? —

тихо запитує чорного чорний. —

Навіщо нас споряджали в дорогу

й вирощували емігрантські мрії

наші жінки, що забули тривогу, —

легкі від голоду та малярії?