Суворість - Юрій Липа
Благословенні ви, мовчанки,
Що стиглі розцвітете нам;
Так по безсонних ночах ранки
Вогні засвітять долинам.
(1931)
Війна
1
Розвивайтесь, луки,
Ви, гори і долини,
Благословляють вас руки
Господа України!
В огні і терпінню —
Села, міста і ниви;
І не буде спасіння
Тому, хто зрадливий!
Бог спалить, розмече —
За несповнене слово,
О ти, гострий мече,
Веди нас наново!
2
Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, —
Що нам наші забиті
І наша кров?
Ми такі всі повні щастя
У сей великий час, —
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле, — нас!
3
Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси —
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!
Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се — Українець-Воїн
Ворота помітив.
І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б’ючи межи очі
Тебе, Росіє!
4
Козак підхмелений, але — спокійний,
(Що йому, що кулі б’ють:
Наше життя, то ж — війни!)
Козак підхмелений, але — спокійний,
Палець на цинкель поклав,
Озирається, — чи хто не ошукав?
В його мізку часи минулі
Се — наче в огнищах путь,
А тепер се — його кулі,
Кулі так чітко б’ють.
На слова лукавства повні,
На темний, гадючий звив —
Їх клекіт промовний
І посування полків!
5
Орел золотий Побіди
Пролітає над моїм краєм, —
Що ж виплачете сильні діти?
Над голодом, неврожаєм?
Орел золотий Побіди
Приносить нам меч предобрий, —
Що ж ви станули, сильні діти,
Ви ж є хоробрі?
Орел золотий Побіди
Чуєте, клекоче:
Непереможні будьте, діти,
Сам Бог так хоче!
(1930)
Сімнадцятий
1
...Блискуча вість!
Це — Слава, празниковий гість,
Під торох мужній барабану
Веде, веде колись приспану
Юрбу розгойданих облич!
Це річ заліза — вища річ,
Це в блиску й сколиху багнетів,
В киванню мудрих кулеметів,
В перекликанню прапорів —
Непереможності порив.
2
Я вірю в великий Наказ,
Що трубить вічно в поход,
Мене, тебе, нас
Закликає до важких когорт.
Ім’я минулого — ми,
Ім’я будуччини — чин:
Хто став, — є слугою тьми,
Хто в поході, — звитяжець він:
Він підлетів, як орел,
Він злив усе,
Що з глибоких джерел
Повінь несе.
3
Випала нині пороша
На кривавий слід!
Ех, земля наша — хороша
Та й відважний — рід!
Ген-ген поскакали коні,
Шабельки бряжчать, —
У цім краю — сонні,
Не давайте спать!
Пішла, пішла піхота:
Наказ! Наш наказ!
Гей, кому охота,
Приставай до нас!
4
Розстріляного закопати,
Над ним ридатиме ще мати
І приговорить панотець!
Три сальви в мутне небо з криці:
Засни, дитино! Спи, аж ниці
Уславлять твій кінець!
Вона живе, та Україна,
Вона — над ним, Вона єдина
І в Ній корона Душ!
А ви, що стали тут довкола, —
Шапки здійняти, нижче чола, —
Спи, брате...
Кроком — руш!
5
Що ж, що нависли
Тучі на сонні ниви, —
По Божій мислі
Став дім Божий
Благочестивий!
Що ж: що не з нами
Очі ласкаві, —
Ми — грізні, ми — брами
Слави!
6
— Вперед, Україно! В Тебе — тяжкі стопи,
Пожари хат димляться з-під них:
Ні Росії, ні Європі
Не зрозуміти синів Твоїх!
Це не ті — балакучі орди,
І не ті — жадібні й пісні, —
Мовчазливі, горді,
У поломінному сні!
Їхніх рядів не зочити,
Їх крок — один.
Україна:
— Хто ж знав, що ви такі сміливі діти?
Українці:
— Хто знав Тебе, найпрекрасніша з країн?
(перед 1925)
Зайди
Прийшли чужинці у село масними,
Прийшли, накрали й станули непишні, —
Щось дивного, незгідливого з ними
Було в цих білих хатах, цвіті вишні,
У цих тополях, що — немов сторожа,
У дивних жартах, що для них — подзвінням:
І молодиця, що всміхалась гожо,
Здавалось їм, закидала б камінням.
Вітали їх уклоном, часом низьким,
Селяни простодушні, балакучі,
А у провулочках — набитії обрізки,
І погляд темний, ненависті туча.
То не «ізба». Весела, чиста хата,
Здавалося, причаїлась і ждала.
І ждали теж вони... куль?.. гасла?.. чи кинджала?..
...І сонце їм світило, мов крізь ґрати...
(1931)
Відступ
1
Порохом Україна взялася,
Чорна коло гармати стоїть,
(Не говоріте теорій, бо теорія продалася.
Не говоріте нічого: слова — то вороги!)
І коло Неї люди в подертій одежі.
Коло Неї — босі полки,
Що боронять останні межі,
Що моляться тільки їй!
Та молитва їх проста, без афектації,
Молитва полків:
— Правдо, ти — зброя Нації,
Ми — гнів!
— І от відступають у розривах,
Усе рідших розривах гранат,
І
