Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - Юрій Ігорович Андрухович

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…

Б.-І. АНТОНИЧ

Живуть кити під містом. І тритони.

А ще — дельфіни. В сумерку глибин,

в западинах, де чорний місяць тоне,

де вибрано породу з порожнин,

вони живуть — міноги і мурени,

сирени, восьминоги. І смиренне

сліпе суцвіття губок та медуз —

у вирвах шахт, у ямах наших душ.

Живуть під містом леви, жовті й сонні.

Сховала їх розпечена трава.

Летючі зебри, антилопи й коні

цвітуть на дні пасовищ і саванн.

Живуть також під містом крокодили.

Заплутані в ліан солодкі жили,

тріпочуть тіні мавп або папуг.

І сотні сотень мух, мурах, ропух.

Живуть під містом зебри і буйтури, —

ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.

Сайгаки й сарни, пасерби натури,

пасуться на межі нічних угідь.

І мамонти, сумирні, мов корови,

і мастодонти. Кам'яні діброви

двигтять від них, тремтять, як тепла твань, —

вони сюди втекли від полювань.

Живуть під містом люди. І прочани,

і міщухи. І крила в рукавах.

Розкручується знову копійчане

порочне коло вицвілих розваг, —

усе так само. ГІиво ярмаркове,

скрипки весільні, ліхтарі, підкови,

цілунки, плач, кохання і пітьма…

Під містом. Тільки міста вже нема.

ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ

У приміщенні церкви відкрито вокзал:

почекальні, лампади, ікони, кабіни.

Перелюднені хори гудуть, мов казан,

а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.

Туалети і фрески. Колишня зоря

закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.

Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —

і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній — протяги, паротяги. Свічок

пересохлі світла, як пісні на бенкеті.

Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок

пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель:

там завжди хтось із кимсь укладається спати.

Сталактити волого пульсують зі стель,

старшокласниці прагнуть солодкої вати

і, сплітаючи русла заламаних рук,

опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь:

там гуляє лицарство в потертих піжамах,

мов побите вогнем чи познімане з паль,

і діагноз готують на них, ніби замах.

Адже в кожній з нічних півосвітлених веж

їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод:

там летить над верстатами гордий народ

у блискучому гримі — від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрита тюрма.

У приміщенні тіла відкрита пітьма.

У приміщенні духа відкрита розруха.

* * *

Весна виникала, де тільки могла:

трава на фронтонах, дощі і сухоти,

і тепла бруківка. Весна була зла.

Блукаючі танки і рештки піхоти

вертались nach Osten. Черешня цвіла,

і груди, сповиті в паси портупей,

зітхали в жаданні нових епопей.

Костел описали — від нефів до веж,

а все ж залишили стояти на площі,

забивши дошками всі двері, а все ж

виносили мармур і крила, і мощі —

все золото чаш і шовковість одеж,

всю темінь вина і кривавість корон,

і мумію графа у шапці з пером,

серця пілігримів, сідниці блудниць,

правиці рубак і синиць із очниць,

мечі, дароносиці, книги і фіґи,

листок з антикварного лона Ядвіґи,

покривлені м'язи і німби святих, —

усе це призахідне тління Європи

виносили геть. Мов у піч, мов на допит —

жбурляли в машини.

                      Ти вчасно затих,

а потім озвався, хрипучий органе,

тебе розкрутили на тисячу труб,

тебе прикладали до вуст, як до рани,

ці душі найменші, ці діти з халуп,

з підвальних яскинь, де каміння і плющ,

з низів, de profundis, ти виник пискляво,

тебе на свистки і гудки розпиляли,

і ти засурмив з-над катуш і калюж,

з міського підпілля, де ніч і сухоти,

де квола весна зеленіла зі стін.

Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,

аж поки ця розкіш,

                      ці мури,

                                 цей тлін…

ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ

Це — спроба написати вірш про нас.

Про нашу учту, молоду і п'яну.

Яке вино, яку хмільну оману

вливав у юні горла щедрий час!

Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти

зривали нас, і ми ішли в снігах

на гору, де ліси росли і птах

кричав про щось таємне і відверте,

і від любові можна було вмерти.

Чи хто за нами йшов по тих слідах?

Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,

в якому всі музики триста років

шукали кайф і висновки глибокі,

а нам зостались метушня і шок,

і птах оцей, і молодий сніжок.

Але яке внизу лежало місто! —

достоту, як завершений офорт.

Наш подих цвів і рвався із аорт…

Читались вежі злагоджено й чисто,

і я старого пса покликав свистом,

так ніби то був бройґелівський хорт.

Та я забув, либонь, про головне:

йшов рік новий, те діялося в січні.

В будівлях спали мляві й анемічні

гуляки, що набралися до не-

пристойності. А ти пекла мене,

щоразу інша, не така. Ще з ночі —

ті дві руки у мене на плечах

я пам'ятав, і темне щось в очах.

Але який кретин повірить в очі?

Я підбирав ключі, слова пророчі,

хоча на ранок мій поет зачах…

Ага, внизу трамвай сумирно повз —

такий порожній, мов нікому діла

вже не було. Якась душа летіла

над ним, промерзла, і дзвеніла повз

Петра й Павла в задумі чуйних поз…

.............................................

Як тяжко повертатись на рівнину,

скотитись по гладенькій мерзлоті,

чи з'їхати, як я, на животі

в ту вуличку, що вигинала спину,

під маскарона бороду цапину,

де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,

націлений на сни, чигала зрада,

а вихудлий біблійний виноградар

на брамах був розіп'ятий, сподар.

А з радіол шипів різдвяний дар

(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —

тяжкий, похмільний, післяноворічний,

туди, де кожен п'яний був зустрічний,

а всі зустрічні — п'яні. В унісон

співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,

і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.

Якась наївна віра у Парнас,

чи то в Прованс, — але рушала гори!..

Отак ми йшли, немов сліпі у море, —

і ти, і я, і всі навколо нас…

ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ

I

Перший поверх — володіння Цапа.

Це напівкорчма-напівтюрма,

де жага двоспальна, мов канапа,

ярма ярмаркові і юрма.

Побутове сонне солодійство,

де Охрім, Одарка і