Дорога - Лариса Бондарчук

Ну, і ще варто сказати про Сидора, котрий завше лежав поряд з Трипаллям. Це вузлик, у якому була наготована їжа для того, кого Гості, що сходили з дороги, забирали з собою.

Отже, ми всілися гарненько на лавочці і почали чекати Перехожих. Кіт Мурко вмостився у мене на колінах і замуркотів втішено і голосно, аж хропів від задоволення, що його гладять і люблять такий довгий час.

Віддалік зліва біля своєї господи сиділа баба Пуліза зі своїми дітьми та онуками. Лавка у них довга й широка, бо сімейка теж нівроку – аж п'ятнадцятеро осіб, і всі при тілі. Навпроти через дорогу примостився на пеньочку дідо Туско зі псом Кульком. Обидва худі і, як каже мама, миршаві. Гостренька борідка у діда і гостренький писок у його собаки. Смішні. Я трохи не пирснув зі сміху, дивлячись на веселу парочку. Птахи цвірінькали голосно і якось по-святковому Пахло м’ятою та вишнею, котра звісила свої гілки мало нам не на голови. Оце пригода! Як жаль, що тільки з 14 років можна стрічати Походників. Скільки цікавого я втратив!

Аж ось Дорога неначе засвітилася зсередини голубуватим сяйвом, здавалося, вона напружилася і вигнулася дугою, стала гладенькою і бездоганною. Я захоплено втупився в бруківку біля наших ніг, аж ахнувши від подиву. „Дурненький, он туди дивися!” – сказала мені мама і вказала направо, де вже з'явилися перша Перехожі. Ага, добре їй казати, я ж уперше бачу Дорогу такою незвичайною та сяючою. Думка промайнула та й зникла, бо мої очі і весь я був уже там, біля перших Подорожніх, які повагом, спокійно та гордо ступали по Дорозі.

З дорогознавства я був відмінником. Знав географічне розташування усіх Доріг у нашій країні. Знав усі особливості Дороги, її недоліки та переваги, загрозу для людей і всі щасливі випадки. Я знав усі різновиди, види, раси, які бачили на Дорозі. Вчені класифікували все, що йшло, пересувалося, рухалося, їхало чи повзало Дорогою. Жахливі монстри і гарненькі дівчатка, смердючі кучматі невідомо хто і пристойні пані й панове, величні принцеси і лицарі в блискучих обладунках і ще багато-багато різних Подорожніх проходили Дорогою за часів її існування. Ніхто не пам’ятав світу без Дороги. Вона була завжди. В теорії я знав усе, але ось в житті не бачив ні одного Гостя. І ось вони йшли по Дорозі мимо нашого будинку, і я міг бачити все на власні очі, відчувати їхні запахи, чути брязкіт зброї, тупіт копит, шурхотіння крил, чавкання слизу окремих страшних монстрів (у нас в селі їх називали просто Хляки). Ось поряд пройшов гарний панок у дуже барвистому одязі, вслід йому ще чулися захопливі вигуки та шепотіння баби Пулізиних молодших дочок.

І мені зовсім не було страшно. Навіть коли поряд протупотів величезний (вище нашої хати точно!) Тупотун. Його величезна нога могла б уміститися на всьому нашому городі! А я не злякався, бо ж пам’ятаю, що ніхто з Подорожніх ніколи не зможе вчинити нічого поганого тим, хто стрічає їх на узбіччі. Навіть коли хтось із них вибирає Заворот. На останньому уроці з дорогознавства, власне перед Походом, у нашому класі Сіля Ходот провела спеціальне заняття-підготовку. Ми чітко засвоїли, що Дорога безпечна, якщо ти не виходиш на неї.

Все це - люди та істоти, власне Дорога, реакція односельців на подорожніх - мене дуже захоплювало й тішило. От так сидів би і дивився б на Подорожніх без упину! Аж раптом я зрозумів, що Дорозі чогось не вистачає, щось неприродне є у цьому Великому Походові, щось невловиме, але моторошне, незручне і мульке для людини. І тут мене осяяло! Так! Як я не зрозумів одразу. Не було чути ніяких розмов, люди, котрі йшли Дорогою, зовсім не розмовляли. Не видавали звуків навіть монстри і чудернацькі істоти. І ніхто не дивився вбік, на узбіччя, неначе ніхто не бачив нас, тих, які їх зустрічають. На фоні шуму їхніх кроків (якщо кроки були) не було чути, щоб хто-небудь говорив, кричав, рикав чи пищав. Подорожні йшли тихо і повільно. Неначе приречено! І тут мені стало страшно...