Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Тому доведеться шановній Ользі Пламеницькій до своїх гіпотез вносити корективи. Ось як, на моє переконання, бачиться хід подій. Наша думка йтиме поруч із цитатами професора Ольги Пламеницької.
«Згідно з гіпотезою авторки, на території острова Старого міста існувало військове поселення II–III ст., залишки структури якого репрезентує середньовічна ринкова площа. Комунікацією між костелом та поселенням був мурований віадук (відомий після середньовічних перебудов як Замковий міст — Pons Arcis). Доказова база гіпотези ґрунтується на архітектурно-археологічних даних та дослідженнях будівельних технологій (зокрема мурувальних розчинів). Проводяться аналоги з римським містобудуванням. В коло аналогів попадає міст, зображений на колоні Траяна в Римі, який, на думку авторки, помилково ототожнюється з мостом через Дунай біля м. Дробета — Турну — Северин (Румунія), збудований 105 р. Аполлодором Дамаським…
Кам’янець-Подільський. Листівка 1875 р.
Топографія острова вплинула на формування типу урбаністичної структури поселення і за давньоруських часів. Вона класифікується як двокомпонентна (замок — місто), притаманна європейським містам. Зокрема, топографічно відокремлений від міста замок міг захищати місто, але в разі внутрішніх конфліктів міг оборонятися й від нього. Авторка доводить відмінність цієї структури від трикомпонентної структури північноруських міст (що складалися з кремля, торгу й посаду)…» [147, с. 65].
Автор не збирається щось заперечувати у наведеному витягу із академічної праці професора Ольги Пламеницької. Та в зв’язку з тим, що дана праця «узгоджувалася» з науковими колами старої «промосковської історичної школи» і тому багато в чому «знівельована» та «прилизана», автор до чудового аналізу пані професорки додасть не менш чудові дослідження інших сучасних українських (і не тільки) істориків. У результаті ми матимемо більш обширну історичну картину розвитку давнього і славного міста Кам’янець.
Наперед прошу вибачення у пані професорки.
Ще батько історичної науки Геродот у V столітті до нової ери, тобто до Різдва Христового, засвідчив проживання скіфських племен гетів (зверніть увагу — не готів!) на дунайських берегах. Їх було дуже багато, навіть перший скіфський цар Таргетай походив (у 1500–му році до нової ери) із цього племені. А за свідченням доктора історичних наук, історика та археолога Івана Івановича Зайця, у II тисячолітті до нової ери у скіфській державі уже проживали праукраїнські племена. Вони частково мігрували із території сучасної Кіровоградської області на Тернопільщину. Звернімо увагу, за свідченням Геродота, усі скіфські племена були споріднені: мали схожі мови та культури. Тобто, посилаючись на Геродота, ми маємо законне право заявити, що гети і праукраїнці були спорідненими племенами, мали подібні мови і культури.
Що ж відбулося на теренах Скіфії та її ближніх сусідів після Геродота?
«В середині I ст. до Р.X. фракійські племена були розгромлені гето-дакійськими племенами Трансільванії під проводом царя Буребісти. За свідченням Страбона, гето-дакам підкорилася більша частина їх сусідів, а римський історик Діон Кассій пише, що Буребіста встановив… (своє. — В.Б.) панування на всьому Північному Надчорномор’ї аж до гирла Дніпра. На декілька десятиліть даки стали провідною силою в ареалі Трансільванії, проникли у Верхнє Потисся, де створили на комунікаційних шляхах ряд городищ…» [147, с. 22–23].
Звернімо увагу: даки вперше створили свою державу за допомогою гетів (скоріше — західних племен). Ми пам’ятаємо: за оповіддю Геродота, цар Дарій жорстоко повівся з задунайськими гетами. Тому немає нічого дивного, що переважна більшість тих гетів відійшла до трансильванських даків, а пізніше гети привезли даків на Придунайські та Причорноморські землі. Тобто, таке могло відбутися тільки після походу Дарія на Скіфію (512 рік старої ери).
Історичні події завжди пов’язані. Тому й не дивно, що Дакія почала протидіяти Римській імперії.
«Протистояння Дакії та Риму досягло апогею в останній чверті І ст. після Р.Х., коли імператор Домініан у 89 р. змушений був укласти з даківським царем Децебалом мир з умовою сплати дакам щорічної данини. Таке становище дратувало римлян, і наступник Домініана Траян здійснив дві масштабні військові кампанії проти Дакії (101–102 та 105–107 рр.), відомі в історії як Траянові війни. Вони закінчилися поразкою даків, смертю Децебала і перетворенням Дакії на римську провінцію» [147, с. 24].
Зазначимо, що воюючи з Дакією, римський імператор Траян західного берега Дністра не чіпав. Тобто, він не чіпав корінних скіфських земель, зачепив тільки прикордоння. Заснований римлянами Кам’янець, у II столітті по Різдву Христовому був їхньою захисною фортецею і, щонайголовніше, — стояв виключно на західному березі Дністра.
Зверніть увагу: якщо раніше історики повсюдно і охоче вживали слово гети, то, починаючи з нової ери, вони геть забули про ці великі і потужні племена. Куди ж вони поділися? В історичній науці не зафіксовано, щоб їх винищили. Одночасно зазначимо: Йордан, котрий написав у VII столітті книгу «О происхождении и деяниях гетов» (доведено до 551 року), про готів нічого не писав. Він писав про гетів — східних і західних. Це вже німецькі та російські історики зробили з них «остготів та вестготів». Те слід добре пам’ятати. Бо відомий німецький історик К. Мілленгоф у праці «Дойче Алтертульскунде» ще 1892 року писав: «Погляди про походження гетів ми повинні перевірити… бо ніхто так, як Грімм не ототожнював гетів із готами. За допомогою всяких наукових штучок-підмін (міт аллен Констендер Гелегерза лисаіт цу ферфехтен гезухт) Грімма манила велика спокуса — пов’язати міцніше історію Германії з античним світом, але… це — обман» [55, с. 71–72].
І далі: «Саме Грімм переназвав «гетів на готів», чим зробив із них германців» [55, с. 71].
Зрозуміло, що саме гети залишили де-не-де свої сліди у Західній Україні, відступаючи з теренів сучасного Причорномор’я на початку нової ери. Тобто ніяких германських племен готів на теренах України бути не могло. Із цього сьогодні слід виходити.
Щодо гунів, то слід зауважити, що теорія про появу «(хунну) із південного Забайкалля на теренах Східної Європи в IV ст.» є цілковитою німецько-російською вигадкою. Послухаємо великого українського письменника Івана Білика, витяг із його історичного дослідження «Аксіоми недоведених традицій: «…Не зважаючи ні на які старання вчених, західніше Казахстану жодних слідів цього могутнього й великого народу (гунів. — В.Б.) не знайдено» [82, с. 334].
Що цікаво: не
