Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Шановна Ольга Анатоліївна Пламеницька зробила цілком правильний висновок, заявивши: «Існування Кам’янця на р. Смотрич перед золотоординською навалою було доведено архітектурно-археологічними дослідженнями (і не тільки. — В.Б.). В 1964–1969 рр. Є. Пламеницька відкрила фрагменти мурованих фортифікацій ХІІ–ХІІІ ст. у Старому замку, а в 1980–1981 рр. — залишки дерево-глинобитних жител ХІІ–ХІІІ ст. під середньовічною мурованою житловою забудовою Старого міста…» [147, с. 34].

Слід також визнати, що хан Батий у 1240–1241 роках не завойовував Пониззя, що дослідила й шановна Ольга Анатоліївна. Послухаємо: «Під час першого… походу на Русь і Європу (1240–1241 рр.)… (татари. — В.Б.) оминули Пониззя, відокремлене Амадоцьким озером від основного театру військових дій… Через це маршрут Батия з Києва на Володимир пройшов по дотичній до північного берега озера найкоротшим шляхом. Ординці повернулися на Пониззя вже після… (погрому. — В.Б.) західних земель…. (у 1255 році. — В.Б.). Але й тоді вони не спустошили краю. Його врятувало визнання 1255 року тогочасним правителем Пониззя Милієм протекторату Золотої Орди… Гадаємо, це був прояв (з боку Милія. — В.Б.) військової дипломатії, якою завжди керувалося Пониззя… невдовзі «татари» стали «отчичами й дідичами Подільської землі» [147, с. 39].

Хотілося б зазначити помилку, якої свідомо допускалися українські історики, керуючись запущеними московськими «доважками брехні». Татари як такі не могли бути «отчичами й дідичами Подільської землі». Тими «отчичами и дідичами» могли бути тільки хани — володарі Золотої Орди. А впродовж століть XIII і XIV (з 1255 до 1362 року) такими володарями були виключно хани Чингісиди. Отож, «отчичами и дідичами Подільської землі» до Синьоводської битви 1362 року могли бути тільки хани з роду Чингісидів. Це слід знати як аксіому, і не верзти московських «доважків брехні». Бо навіть Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) стверджувала, що абсолютно всі землі Золотої Орди належали родові Батия (Чингісидам)…

Перейдімо до подальшого розгляду подій. Так-от, в українській історичній науці досі не існує аналізу впливу на руські князівства, зокрема на Пониззя походу Гедиміна 1320 року на Київ. Хоча багато істориків визнають, що в руських (українських) землях уже в 30–50–х роках XIV століття відбулись досить-таки помітні зміни. Наприклад, професор Войтович стверджує, що Пониззям уже на початку XIV століття правив князь Дмитро з роду Рюриковичів, а напередодні Синьоводської битви — руський князь Федір Дмитрович. І то не голослівні заяви. Князь Федір Дмитрович цілком достовірна історична особа. Послухаємо Ольгу Пламеницьку: «Втім, з огляду на дослідження Л. Войтовича, особа князя Федора Дмитровича отримала ідентифікацію. Дослідник вважає, що 1062 рік за вірмено-григоріанським літочисленням приблизно відповідає 1362 року, і що в латинській копії при датуванні грамоти було помилково названо дату за вірменським календарем. А тоді князь Федір Дмитрович міг бути сином подільського князя Дмитра з роду Мономаховичів, який правив Пониззям…» [147, с. 41].

Зазначимо, що вірменський науковець В. Васконян знайшов свого часу копію грамоти князя Федора Дмитровича про запрошення вірменів на Русь.

«Дату XIII ст. (цієї грамоти. — В.Б.) опосередковано підтверджує опублікований О. Гаркавцем вірменський документ 1620 р.» [147, с. 41].

Ось документ, наведений доктором історичних наук Олександром Миколайовичем Гаркавцем, моїм добрим знайомим по Казахстану: «я, неправедний священик Агоп, син архієпископа Крікора й онук архієпископа Ованеса, написав цю Четью Мінею… Бо має бути відомо, що з давніх часів ми… прагнули мати Четью Мінею нового зразка, оскільки вже більше чи менше 300 років, як вірмени оселилися в місті Кам’янці…» [147, с. 41].

Шановна пані професорка Ольга Пламеницька зробила багато цікавих висновків щодо існування Пониззя та Кам’янця в роках після золотоординської навали 1240–1241 років. Мене зацікавив ось такий: «Пониззя зберегло свій особливий статус і за часів князювання Данила, і пізніше. На нашу думку, Пониззя як окрема територіальна одиниця набуло прав федеральної одиниці Галицько-Волинського князівства та певної державної (не лише територіальної) цілісності саме в ординський період історії… Корінним населенням на Пониззі були православні русини (тогочасна самоназва українців). (Татари. — В.Б.),.. які відзначалися релігійною толерантністю, надали Пониззю можливість відносно вільного розвитку» [147, с. 40].

Як все це узгоджується з існуванням князівської династії Данила Галицького?

Український професор Леонід Войтович уже давно довів, що династія князів Острозьких є прямими спадкоємцями князів роду Данила Галицького. Аби не переписувати хід української історичної науки та не дратувати старих вимираючих радянських ортодоксів, він повів лінію нащадків князівського роду Острозьких від сина Данила Галицького — Романа, залишивши відкритим питання нащадків — прямих спадкоємців династії — синів князя Юрія Львовича від другої дружини, повіривши радянській історичній науці, що четверо його дітей були саме від неї. Насправді — це діти таки від першої дружини. Коли ж вона померла, онуку князя Данила було 30–31 рік. Не більше!

Зазначимо також: хоча історична наука фіксує смерть князя Юрія Львовича 1308 роком та, видаючи у С.-Петербурзі 1887 року працю «Холмская Русь», П.Н. Батюшков навів герб князя Юрія Львовича, де в центрі його вказаний 1313 рік. Тобто князь Юрій Львович правив у Галицько-Волинському князівстві у 1313 році. Це була позиція не особисто П.Н. Батюшкова, а радше, у ті роки, — позиція Російської імперії, бо видання П.Н. Батюшкова пройшло жорстку цензуру і «с Высочайшего соизволения издано при Министерстве внутренних дел». Московити багато що знають, та приховують досі. Отож, навколо князя Юрія Львовича імперія запустила багато «доважків брехні».

Пам’ятаймо цю істину!

У князя Юрія Львовича були напрочуд добрі відносини з ханом Золотої Орди Тохтою. Є всі підстави вважати, що саме він очолював руські (українські) військові сили, які надавали допомогу ханові Тохті 1300 року в протистоянні з ханом Ногаєм.

Саме руський (український) воїн, за свідченням арабських істориків, у зимовому протистоянні 1300 року відрубав голову Ногаю, «принес её к царю Токте и сказал ему: «вот голова Ногая» [3, с. 114].

Навіщо автор навів цей епізод?

Справа в тому, що Подільська земля (Пониззя), після того як 1255 року «отаман Милій» підпорядкував її Золотій Орді, мала справи насамперед із улусом Бувала (Мовала), володарем якого 1300 року був хан Ногай. Тому не дивно, що Великий князь Галицько-Волинської держави Юрій Львович попросив у хана Тохти передовсім старе володіння свого роду — Пониззя.

І позаяк Тохта, знищивши Ногая та його рід, переселив усе татарське населення до свого улусу в межиріччя Волги і Дону, то, зрозуміло, як молодший син Великого князя Юрія Львовича — Дмитро Юрійович, котрому на той час було близько 10 років, згодом, десь у 1306–1307 роках, з’явився на Кам’янецькому княжому удільному столі. Але татари даремно нічим не поступалися. Тому хан Тохта запропонував Великому князю Юрію на Київське удільне князівство свою людину — Івана-Володимира із роду Путивльських князів.

3. Каталаунська битва

Каталаунська битва відбулася 451 року і має назву «битва народів», «найграндіозніша