Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Ну, це вже не вперше... 

— Замовкни! — була я груба, але насправді просто боялася. Моє тіло опанував банальний страх. Я чомусь не хотіла займати своє крісло.

— Сідай, покатаю, — усміхнувся мені Макс і поплескав рукою по сидінню. 

Наче ми бачилися вперше. Немов я знову стала тією полохливою студенткою, до якої підкотив торговець наркотою. Він кликав мене і терпляче чекав, відчинивши двері. Макс просто чекав, поки я наважусь. Поки погоджуся на те, чого й так давно хотіла. Потай. Проте я, як і у вісімнадцять років, вагалася.

Я чудово пам'ятаю цю машину. Саме нею все закінчилося тоді. Ми спробували її викрасти і попалися. Вона спочатку прийняла нас, а потім зламалася, наче виплюнула чужинців і відмовилася їхати далі. І нас упіймали. Я упевнена, якби ця "Лисиця" не була така рідкісна і цінна, терміни були б куди м'якшими. Але ми вкрали саме цю тачку. І все тому, що я була дурна — вказала Максу на найдорожчий експонат.

— Я не поїду, — зізналася я нарешті. — Вибач. Але я до тебе не сяду. Це була помилка. Їдь без мене.

Я не могла дозволити, щоб історія повторилася. Робити ті самі помилки, але вже у зрілому віці — це вдвічі безглуздіше. Хоч Макс і зробив мені подарунок, який, як він гадає, мав мене порадувати... я не могла змусити себе навіть підійти до цієї "Лисиці" й сісти на пасажирське сидіння. Я наче чітко знала — якщо вже сяду, то неодмінно повторю долю того безмозкого дівчиська, яке вісім років тому не змогло просто вчасно зупинитися. Але ж тепер я маю вибір, я знаю, до чого призводять такі необдумані вчинки. Я маю мужність відповісти тверде "Ні".  

— Вибач, Максе. Мені справді шкода, — боялася я викликати своєю відмовою гнів. — Я розумію, як ти старався... Знаю, що це було для тебе важливо. Ти хотів якнайкраще. Хотів зробити мені крутий подарунок, але... Пробач, це було неправильно з самого початку... Тож... я до тебе не сяду.

— Сядеш, — відрізав Макс, наче нічого не чув. Або просто не хотів чути. 

— Не сяду, — промовила я чітко та спокійно.

Проте на Чорнова за кермом це не справило жодного ефекту.

— Сядеш. 

— Не сяду.

— Сядеш.

— Ні, не сяду! — починала я нервуватись, підвищуючи голос.

Невже він не розуміє простих людських слів?

— Сядеш... — повторив він уже вкотре, вирізняючись витримкою.

Макс усе ніяк не вірив у те, що я можу просто не погодитися. Його вроджена самовпевненість грала з ним злий жарт — він вважав, що я набиваю собі ціну і показово викаблучуюся, мов незаймана, хоча насправді це була пуста розмова. У мого колишнього не було жодного шансу заманити мене до машини. Хіба що затягти туди силою, як він уже чинив неодноразово — це він може...  

— Ти мені не віриш? — трясла я головою від обурення. — Ну що ж, гаразд… Хай буде так. Бувай. А краще прощавай. Я йду...

Я насупила брови і попрямувала до виїзду з підвалу. Тут мене вже нічого не тримало — замість того, щоб зробити з награбованим щось по-справжньому грандіозне... Він не вигадав нічого кращого, ніж викинути гроші на вітер. Тупо витратити їх на те, що мене лякає до тремтіння в колінах. Для кого цей подарунок, питається? Це лише подарунок для колишнього власника машини — він сьогодні просто так отримав п'ять мільйонів доларів. А я почувала себе дурепою.

І тут він завів двигуна.

Величезний мотор лякаюче здригнувся і заревів, наче ведмідь, що прокинувся від зимової сплячки. Він обтрусився від сну і став оглушливо гарчати на всю округу, ніби кажучи, що ось-ось він вийде зі свого барлогу. І тоді вже нікому не втекти. 

Макс запустив двигун і ввімкнув фари. Вони сліпили мене, але навіщо мені туди дивитися? Я відвернулася і продовжила свій шлях на волю. Розмінюючи метр за метром підземного паркінгу, а потім вийшовши на світло і попрямувавши до головних воріт.

Але Чорнов пішов за мною. Руда "Лисиця" поволі виповзла з нори і стала тихенько крастись у мене за спиною. Наче хитрий звір, що йде по п'ятах біля своєї жертви. Я непохитно йшла повз будинок, не озираючись назад. Проте я весь час чула, як обережно хрумтить утрамбована галька під колесами родстера. Макс явно не поспішав відступати і розраховував, що я здамся та стрибну в його обійми. Але де там.

Залишивши позаду ворота садиби, я пішла тротуаром. Не маючи ключів від позашляховика, в якому ми приїхали сюди, я була приречена на піший хід. Я тоді гадки не мала, де перебуваю. Це був якийсь доглянутий спальний район з маєтками та рівним асфальтом, який креслив ідеально правильні вулички передмістя.

Але що далі я йшла, то ближче до мене трималася "Лисиця". Вона повільно котилася, ледве показуючи свій гострий ніс у периферії мого зору. І це мене страшенно дратувало.

Я зупинилася і щільно заплющила очі, щоб стримати в собі лютий гнів, який так і намагався виплеснутися фонтаном у бік Макса. А він неначе знущався — проїхав кілька метрів і теж завмер на місці. Щоб відчинити широкі двері і перегородити мені шлях тротуаром. 

— Сідай, Лисеня. Харе вже гратиме на публіку.

— Я НЕ ГРАЮ! — заволала я і була готова вдарити в ці дверцята ногою, щоб вони вигнулися в інший бік. — Відчепись від мене нарешті! Не чіпай! Я не хочу до тебе сідати! НЕ ХОЧУ! 

Проте Макс не дивився на мене, він просто чекав, поки я закінчу, щоб знову це сказати:

— Сідай.

Розуміючи, що він вважав це за гру, я постаралася заспокоїтись і пояснити все нормально.

— Це з самого початку було дурною витівкою, Максе. Я на це не поведуся, як ти не розумієш? Просто поверни йому цю тачку та забери назад гроші... Це єдиний правильний вибір.

У відповідь Чорнов трохи помовчав. А потім глянув на мене і спитав:

— То ти що, справді не сядеш до мене?

— Саме так.

Як тільки я відповіла, Макс грюкнув дверцятами й дав по газах. "Лисиця" зірвалася з місця, залишаючи слід від стертих шин. Її двигун заревів, лякаючи птахів та порушуючи загальний спокій елітного району. А вже за кілька секунд цей рудий силует і зовсім зник з поля зору.