Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Вперше авари згадуються в Європі близько 558 року, коли завдали на Північному Кавказі удару по аланах. Далі вони українським степом та через Карпати просунулися до Паннонії (сучасна Угорщина), де близько 568 року утворили свою державу — каганат. Склавіни (західні слов’яни) — підкорились аварам, в той час як анти — «чинили відчайдушний опор».
«Внаслідок тієї боротьби анти,.. відстояли свою незалежність, але вийшли з неї надто ослабленими, їхнє політичне об’єднання розпалося. Сама назва (візантійська. — В.Б.) «анти» зникає зі сторінок стародавніх хронік — остання згадка про них датується 602 р.» [81, с. 346].
Звичайно, з розпадом Антського союзу, племена, які входили до нього, продовжували жити і діяти на своїх землях.
«Уличі займали лісостепове Правобережжя Дніпра на південь від Стугни. Тиверці — межиріччя Дністра і Пруту. Бужани жили в Подільському Надбужжі, дуліби — у Верхній і частково Середній Наддністрянщині. Територія волинян охоплювала лісостепову частину Прип’ятського басейну (Волинь), а білих хорватів — Прикарпаття… Нове об’єднання мало становити перший етап у процесі утворення Русі, що, зрештою, відбито і в «Повісті минулих літ»: «… Полянє, яже нинє зовомая Русь» [81, с. 347–348].
Так і сталося. На арені історії з’явилася держава Русь, Київська Русь. А поруч із нею, у межиріччі Волги і Дону, сформувалась її нова противага — Хозарський каганат.
Династія Кия правила Київською державою, або Руссю (Україною), до приходу династії Рюриковичів. Так у Східній Європі набирала сили і могутності майбутня її надпотуга — Русь (Україна).
Михайло Брайчевський, посилаючись на літописи, стверджує, що київські князі Аскольд і Дір не мали стосунку до династії Рюриковичів, а належали до династії князя Кия.
Звичайно, як сам Кий, так і його наступники докладали немалих зусиль заради приєднання до своїх володінь сусідніх слов’янських племен. За літописними свідченнями, на середину IX ст. до складу держави Кия входили землі полян, деревлян, дреговичів і південно-західної частини сусідніх сіверян.
«Часів Аскольда (середина і друга половина IX ст.) стосуються повідомлення арабських письменників про три центри Русі… (звертаю увагу — три центри Русі, і аж ніяк не про три держави. — В.Б.). Це автори так званої групи ал-Балхі: ал-Істахрі, Ібн-Хаукаль, анонімна книга «Худуд ал-Алам», а також значно пізніший твір Ідрісі, що, однак, відбиває дуже давню традицію. За свідченням цих джерел, у середині або на початку другої половини IX ст. в Східній Європі існували три об’єднання східнослов’янських племен, що в нашій транскрипції іменуються Куявією, Славією та Арсанією або Артанією…» [81, с. 223–224].
Те, як пояснюють походження цих понять сучасні та давні українські історики промосковської імперської школи, не має під собою логічного обґрунтування. Тому звернімося до логіки. Звичайно, кожен центр слов’янських племен мусив мати якісь, виключно свої, взаємовідносини з сусідніми державами того часу, тобто із Візантією та Хозарією, які домінували у ті часи в Східній Європі. Розглянемо простішу схему — відносини з Хозарією.
Професор М.Ю. Брайчевський, посилаючись на давні літописи, встановив, що тогочасні слов’янські племена радимичів, в’ятичів та сіверян платили данину хозарам і перебували на низькому щаблі розвитку. Скоріше за все, та група слов’янських племен мала свій центр (яким не міг бути Чернігів, бо вже належав до Києва). Куявія і Київ — це, найімовірніше, все Полянська (Київська) група племен, яка вела постійну боротьбу з Хозарією і, звичайно, не платила їй данини.
І, звичайно, волинська група племен мала свій центр, який, прикритий Куявією, взагалі не мав з Хозарією взаємовідносин. Отак, на мою думку, слід трактувати давні свідчення арабських істориків. Ми не маємо права поширювати Славію на суверенні стародавні фінські землі, а Арсанію зараховувати до вигаданої московитами Тмутаракані.
Колись науковцям треба і честь мати!
Тільки слов’яни з центром у Києві в ті роки уже мали повноцінну державу. Таке засвідчили тогочасні взаємовідносини Києва з Константинополем.
«Візантія була головним об’єктом зовнішньополітичної активності Аскольдової Русі. Греко-руські відносини розвивалися по двох основних лініях — торговельній і дипломатичній. Однак мирні стосунки кілька разів переривалися збройними конфліктами. Найвизначнішою зовнішньополітичною акцією Аскольда якраз і були походи проти Візантії та договори, укладені ним з імперською адміністрацією. Ці експедиції (воєнні походи. — В.Б.) справили величезне враження на тогочасну громадську думку в різних країнах…
«(Воєнний похід. — В.Б.) 860 року, за імператора Михайла III,.. був здійснений раптовий напад Русі на Константинополь, що завершився гучною перемогою київського війська та флоту… Головний… політичний сенс полягав у дипломатичному визнанні Русі як великої держави і гідного контрагента Візантійської імперії… У сфері ідеології аналогічну функцію виконало запровадження в нашій країні християнства, що сталося в безпосередньому зв’язку з тим походом, улітку 860 року…
Другий похід відбувся 863 року. У той час грецькі джерела (Микита Павлагонський) відзначають напад Русі на Принцеві острови у Мармуровому морі. Тоді, очевидно, було укладено новий договір, що розвивав умови попереднього і визначив принципи, на яких мали базуватися подальші перспективи русько-візантійських відносин.
Ще через три роки (866. — В.Б.) був замислений новий широкомасштабний похід, який, однак, закінчився трагічно для Русі. Несподівана буря розкидала Київський флот, і компанія обернулася фатальною поразкою. «И бысть в Києве плач велій» — констатує літописець під наступним 867 роком.
Нарешті, 874 року Аскольд організував останній, четвертий похід проти греків, який мав цілком позитивні наслідки. До рішучої битви, правда, не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонянин поспішив укласти з київським каганом мирний договір… Сам факт підписання угоди чітко відзначено в джерелах — як візантійських (Константан Багрянородний та ін.), так і в давньоруських, зокрема в Никонівському літопису…» [81, с. 226–228].
Ми вже писали, що 860 року, після першого походу київського князя Аскольда на Візантію, на Русі почали запроваджувати християнську релігію. Для Києва був висвячений митрополит Михайло Сирин та шість підлеглих йому єпископів. Тобто Русь, ще до появи Рюриковичів, мала свою писемність, свої книги, свої примітивні навчальні заклади, а головне — свої уми, які тим володіли.
«Найвидатнішим фактом у сфері духовного життя Аскольдової Русі було створення першого вітчизняного історичного твору, який Б. Рибаков (російський академік. — В.Б.) назвав «Літописом Аскольда». Спроба реконструкції тієї хроніки дала цікаві результати. З’ясувалося, що перший руський (український. — В.Б.) літопис — поважний ідеологічний документ, головним змістом якого було визначення місця Київської держави в системі середньовічної ойкумени. Про високий рівень історичної думки тих часів свідчить те,
