Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів

Фрейд З. Введение в психоанализ : Лекции. — М., 1989.

Фрейд З. Леонардо да Винчи. — Ростов н/Д, 1990.

Фрейд З. Я и Оно. — М., 1990.

Фрейд З. Толкование сновидений. — К, 1991.

Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. — М., 1992.

Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1990.

Фромм Э. Иметь или быть? — М., 1990.

Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.

Шестов Л. Киргегард и зкзистенциальная философия. — М, 1992.

Шопенгауэр А. Полн. собр. соч. : в 4т. — М., 1900—1910.

Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления. — К., 1994.

Юнг К. Г. Психология бессознательного. — М., 1994.

Юнг К. Г. Либидо, его метаморфозы и символы. — СПб., 1994.

Юнг К. Г. Психологические типы. — СПб., 1995.

У попередній темі вже йшлося про екзистенційну позицію С. К’єркегора, який на противагу новоєвропейській традиції зведення людини у філософії до ролі суб’єкта (абстрагованої від людини свідомості) протиставив «онтологічного суб’єкта» — поняття екзистенції як специфічно людського буття. Говорилося також про німецького філософа Е. Гуссерля, який за допомогою сформованого ним методу феноменологічної редукції подолав «зовнішність» буття для пізнавального осягнення його свідомістю, перетворивши його на «внутрішній» для свідомості пізнаваний предмет — інтенційний об’єкт («корелят» свідомості), «феномен» («те, що саме себе показує», безпосередньо споглядається). Зусилля названих мислителів були продовжені німецьким філософом М. Гайдеггером (1889—1976) — родоначальником німецького екзистенціалізму (хоча сам термін «екзистенціалізм» стосовно своєї філософії Гайдеггер не вживав).

Гайдеггер навчався у Фрайбурзькому університеті (1909—1915), де вивчав теологію, філософію, математику, природничі науки. Потім (1915—1923) викладав у тому ж університеті філософію, зокрема був асистентом Гуссерля; у 1923—1929 рр. — професор Марбурзького університету. З 1929 р. керує кафедрою філософії у Фрайбурзі, у 1933 р. — ректор Фрайбурзького університету. Наступного року подав у відставку, не спрацювавшись з нацистським керівництвом. З цього часу й до смерті (1976) — професор Фрайбурзького університету. Програмна праця Гайдеггера — «Буття і час» (1927), інші праці: «Про сутність основи» (1929), «Кант і проблеми метафізики» (1929), «Вступ до метафізики» (1935), «Вчення Платона про істину» (1942), «Про сутність істини» (1943), «Лісові стежини» (1945), «Лист про гуманізм» (1947), «Що таке мислення» (1952) та ін.

Гайдеггер порушує питання про необхідність пізнання найфундаментальнішої основи світу — буття як такого, буття самого по собі. Вся попередня філософія (за винятком хіба що досократиків) була пізнанням лише сущого, оскільки була пізнанням метафізичним. у чому ж полягає суть метафізичного пізнання, суть метафізики? «Метафізика, — роз'яснює свою позицію Гайдеггер, — репрезентує суще у його бутті і таким чином мислить буття сущого, не бачачи їх відмінності. Метафізика не ставить питання про істину самого буття, а не ставить його вона лише тому, що це питання просто недосяжне для метафізики як такої»[277]. «Метафізика забуває буття як таке. Забування буття — це прихована, але постійна перепона, щоб поставити питання (про сенс буття. — І. Б.) всередині метафізики»[278]. Адже, міркує Гайдеггер, метафізика — це таке сприйняття навколишнього світу, за якого будь-яка дійсність виступає у формі предмета (нім. Gegenstand — предмет, те, що протистоїть людині як зовнішнє, «чуже»); предметне ж відношення в пізнавальному процесі є результатом суб'єкт-об'єктного відношення, або суб'єктивності, оскільки суб'єкт, цілком природньо, є «творцем» об'єктів: адже об'єкт є те, на що спрямовано діяльність суб'єкта, що підлягає діянню суб'єкта[279]. Звичайно об'єктом стає частина буття — суще, на яке безпосередньо й спрямовується пізнавальна дія суб'єкта, об'єкт — це своєрідна «маска», що і стає предметом безпосередніх пізнавальних зусиль суб'єкта, «ховаючи» під собою (роблячи «зовнішнім», замежовим, отже, недосяжним для пізнання) саме буття.

Суб'єкт-об'єктне відношення, вперше чітко визначене Декартом (хоч по суті воно вже існувало у Сократа), фактично ототожнювало мислення і буття. Оскільки у Декарта розум є «світлом самої природи», остільки його «формула»: «Я мислю, отже, існую» практично урівнює мислення та існування. Але берклівська (і юмівська) критика Локка показала, що безпосередній (чуттєвий) образ існування (речі) і раціональний (розумовий) його образ, який, за визначенням, мав бути тотожним самому існуванню, виявилися далеко не одним і тим самим. Берклі конкретно довів це, вказавши, що чуттєвий образ трикутника і поняття трикутника абсолютно нетотожні.

Ситуацію, здавалося б, урятував Гуссерль, який за допомогою феноменологічного методу («редукції» емпіричного — «натуралістичного» і «психологічного» змісту пізнання) трансформує саме буття у внутрішню апріорну структуру свідомості — у корелят свідомості, «феномен, який сам себе показує». Трансформоване у «феномен» буття стає тим, що нами «обмислене» відповідно до властивостей свідомості. Отже, дослідження має бути спрямоване «на наукове пізнання сутності свідомості, на те, що «є» свідомість в усіх своїх різноманітних утворах саме по своїй суті... Оскільки ж усяка свідомість є «свідомість про», остільки вивчення сутності свідомості включає в себе вивчення сенсу свідомості і предметності свідомості як такої»[280]. Але «феноменолізоване» Гуссерлем буття виявилося часовим феноменом, несумірним з раціональним характером Гуссерлевої свідомості (а Гуссерль, як ми