Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
«Європейський нігілізм», що демонструє себе декадентською культурою розбещеної інтелектуалізмом аполлонійської науки і християнської релігії «модерної» людини, знаходить у творчості Ніцше символічно-міфологічне відображення у міфі-притчі про смерть Бога. У цьому ж ключі проголошується настання нової історичної доби — доби Надлюдини. «Бог помер», — заявляє Ніцше, ніби підводячи риску під усією попередньою історією європейської цивілізації, і одразу заводить розмову про неминучість приходу Надлюдини. «Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба подолати. Що ви зробили, аби і її подолати?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скоріше ладні повернутися до звіра, ніж подолати людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим і самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, то хробачого у вас ще залишилося чимало. Колись ви були мавпами, але й досі у вас більше мавп’ячого, ніж у будь-яких мавп...
Надлюдина — це сенс світу. І нехай ваше жадання скаже: хай надлюдина стане сенсом світу!..
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб при йняти в себе брудний потік і не стати занечищеним...
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втопитись ваша зневага...
Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, — линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися й зупинитися...
Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета, і любити людину можна за те, що вона — перехід і загибель»[252].
Центральним поняттям філософської позиції В. Дільтея, як й інших представників «філософи життя», є життя. Життя — це живий зв’язок душі, який наявний у всякому пізнанні[253]. «Якщо ми станемо аналізувати цей душевний зв’язок, ми ніколи не знайдемо тут чогось речового чи субстанційного»[254]. Життя, інакше кажучи, це спосіб буття людини, яка є самою історією, що розкриває себе через людину. Від світу людини (історії) різко відмежований світ природи.
Завданням філософії як «науки про дух» є розуміння життя виходячи з нього самого, і тут постає у Дільтея метод розуміння, який дає безпосереднє осягнення певної духовної цілісності. Подібного роду «розуміння» близьке до інтуїції. Розумінню Дільтей протиставляє метод пояснення, який застосовується для пізнання природи і, отже, має справу з «зовнішнім досвідом» і конструктивною діяльністю розсудку.
Розуміння свого внутрішнього світу досягається «інтроспекцією» («внутрішнім самоспостереженням»), а розуміння чужого внутрішнього світу — «вживанням», «вчуттям», «співпереживанням». Стосовно культури минулого розуміння досягається інтерпретацією, яку Дільтей іменує герменевтикою й визначає як тлумачення окремих явищ, що є моментами цілісного душевно-духовного життя тієї епохи, яка реконструюється.
Основна проблема філософії, вважає Дільтей, поставлена ще Кантом: яким чином дано нам світ, що є наявним для нас лише у спогляданні та уявленні? Кант розв’язує цю проблему в рамках критики чистого розуму, нам же сьогодні, говорить Дільтей, потрібна критика історичного розуму. Розв’язання цієї проблеми, пропоноване позитивізмом, як вважає Дільтей, не годиться, оскільки воно схоплює лише зовнішній шар дійсності, що є інтелігібельним світом атомів, ефіру, вібрації; але ж світ цей — штучна абстракція від даного у переживанні й досвіді. Не годиться і розв’язання, пропоноване метафізикою, що претендує на знання абсолютного і спирається на розум (в жилах її суб’єкта, говорить Дільтей, «тече не реальна кров», а «розріджений флюїд розуму», через що метафізика не долає відносності того кола досвіду, з якого запозичені її поняття).
Для вирішення проблеми, твердить Дільтей, необхідне розширення досвіду — слід будувати світогляд на переживанні, або на житті. Саме життя, життєвість, пише Дільтей, за які я не можу сягнути, містять зв’язки, у яких розкривається все пізнання і вся думка. І тут лежить вирішальний момент усієї можливості пізнання. Оскільки в житті й досвіді міститься той зв’язок, який виступає у формах, принципах і категоріях мислі, остільки воно може бути аналітично розкрите в житті й досвіді, існує пізнання дійсності.
Життя — це факти волі й чуття, безпосередньо дані нам як переживання. Необхідно вірити в реальність зовнішнього світу (основа віри — практичне, вольове відношення людини до світу). Об’єктом пізнання є життя, досвід, які незводимі до розуму і тому є ірраціональними. Для наук про природу і про дух існують різні методи. Людство, що осягається у сприйнятті, й (розумовому) понятті, було б для нас лише фізичним фактом як таким і тому було б досяжним лише для природничого пізнання. Як предмет, наука про дух, воно існує лише остільки, оскільки людські стани переживаються, оскільки вони знаходять вияв у життєвих одкровеннях і оскільки ці вияви «розуміються».
Наукою про дух є герменевтика — як у природознавстві усяке пізнання законів можливе тільки через вимірюване та обчислюване, так і в науках про дух кожне абстрактне положення має отримати своє виправдання через зв’язок з духовною життєвістю як вона дана у переживанні й розумінні. На місце всезагального гегелівського Розуму приходить життя у його цілісності переживання, що розуміється як історичний, життєвий взаємозв’язок, могутності ірраціонального в ньому.
О. Шпенглер, ще один із представників «філософії життя», так визначає роль життєвої компоненти у світовому загалі: дуалізм душі і світу — абстрактний вияв факту життя. Душа — те, що належить здійснити, світ — уже здійснене. А життя — сам процес здійснення
