Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

У новіших часах бачимо інколи свідоме змагання плекати народню індивідуальність: напр., у змінених умовах модерної індустріальної цивілізації зберігати, що дасться з традиційного побуту в житті родини й громади. Але це свідоме плекання — підрядний момент в існуванні народу. Народи постали й жили продовж довгих століть, деколи навіть тисячоліть, хоч про це ніхто свідомо й не “старався”. Тому можна сказати, що народ як суспільне явище належить до сфери вегетативної. Цим ми не хочемо прирівнювати народ до зоологічної породи. Вся сфера соціяльного буття свідчить про те, що людина — духова істота; тому природознавчі категорії неадекватні супроти історико-соціяльних феноменів. У противагу приналежності до зоологічної породи приналежність до народу зумовлена не тільки народженням (як біологічним фактом!), а й — передусім — вихованням (отже, фактом соціяльно-культурно-духового порядку). Але все-таки можна говорити про вегетативність народу з деяким правом. Бо виховання, що зумовлює приналежність до даного народу, не ставить молоду людину перед вибором, відповідальністю, самостійним рішенням. Це те виховання, що відбувається несвідомо, через безпосередній вплив найближчого оточення, отже, насамперед родину. Дитина дуже швидко переймає, “розбухає” рядом прикмет (від мови починаючи), що накладають на неї печать приналежності до означеного народного колективу. Ці прикмети мають “об’єктивний” характер, себто вони тільки дуже незначною мірою підлягають впливові й контролеві свідомих бажань. Приміром, часто бачимо приклади того, як людина намагається приховувати, що вона вийшла з даного народного колективу, але акцент у мові чи якась риска її поведінки її зраджують. Наполеон до кінця життя не міг позбутися італійського акценту, так як Сталін грузинського. В обох випадках маємо справу з людьми, що були велетнями волі та що свідома діяльність їхнього життя відбувалася у зовсім іншій площині і з зовсім іншим спрямуванням, як їх могли їм дати народи, що серед них вони народилися. Ці приклади вказують на велику, нестерту силу прикмет народності, але рівночасно на їх обмеження: вони детермінують людину в сфері її інстинктових звичок і нахилів, але ніякою мірою не дають їй цілей та ідеалів для свідомої дії.

Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів. Батьки модерної політичної теорії створили в 17 та 18 ст. концепцію “суспільного договору”. Очевидно, суспільний договір не витримує критики, якщо розуміти його, як історичний факт, що нібито стався певного часу й у певному місці. Але ідея суспільного договору досить влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами й виконувати обов’язки. Це мав на думці французький мислитель, що сказав: “Нація — це повсякденний плебісцит”{21}. Щоправда, одиниця не вибирає собі (принаймні, як правило) своєї нації: приналежність до нації теж зумовлена “випадковою” обставиною — народженням. Але поведінка людини, — і то не тільки в виняткових критичних історичних моментах, а й справді-таки в найзвичайнішій буденщині, — є повним еквівалентом того “вибору”, що лежить в основі теорії суспільного договору, як і крилатого слова про щоденний плебісцит. Напр., якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії “моя хата скраю”, — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані не дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів. Приміром, на наших очах національний нігілізм верств французького народу (неохота проливати кров “за Данціг”, а також — явище, ніби дрібніше, а насправді глибоко характеристичне — хронічний податковий саботаж) 1939–1940 рр. поставив під знак запиту екзистенцію Франції як нації.

Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західніх мовах (французькій, англійській) слово “нація” вживають як синонім “держави”. Все-таки тут треба внести деякі корективи: не всі держави заслуговують назву нації. Можна навіть припускати, що більшість історично існувавших держав не були націями. Так, конгльомерат територій, об’єднаних тільки династичним способом, не творить нації. Розмежування можна провести таким робом, що ті держави не є націями, що від своїх підданих вимагають тільки пасивної покори, не свідомої співвідповідальности. Різні азіятські завойовницькі імперії — це не нації. З другого боку, існують також “бездержавні нації”. Але тут мусимо бути обережні, напр., Польща в половині 19 ст. була нацією, хоч не було польської держави; Европа ніколи не переставала вважати поляків за націю. Зате в той самий період латиші або словаки були тільки народами (етнічними групами), але ні в якому разі не націями. Отже, факт чужинецького завоювання сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом.

Яке співвідношення народу й нації? Всупереч поширеним у Східній Европі поглядам доводиться з цілковитою рішучістю підкреслити, що ці два явища не покриваються. Не тільки з давнішої історії, а й з сучасности можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, що складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй. Приклади: британська нація складається з чотирьох народів: англійського, шотляндського, валійського, північноірляндського. Французька нація складається з двох головних народів (французького у вужчому значенні слова, або північнофранцузького, та лянгедоцького, або південнофранцузького) та чотирьох менших етнічних груп: кельтів-бретонців, німців-ельзасців, італійців-корсиканців та басків; усі вони разом творять французьку націю. Але на цьому не кінець, бо частини французького народу (у вужчому значенні слова, себто північнофранцузького) входять до складу трьох інших націй: швайцарської, бельгійської та канадійської. Інші приклади: швайцарська нація складається з трьох народів (навіть чотирьох, якщо рахувати мініятюрну рето-романську групу). З другого боку, годі сумніватися, що швайцарські німці своєю мовою, культурою, побутом справді частина великого німецького народу. З етнічного погляду голляндці теж нічим суттєвим не відрізняються від суміжних частин Німеччини (Нижня Саксонія). Але голляндці є, — бо хочуть бути, — окремою нацією.

В новіших часах у Східній Європі видно гін до того, щоб уконституювати кожну етнічну групу як націю. Про причини й перебіг цього замітного історичного процесу не тут слід говорити. Обмежуюся до короткої завваги: оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Етнічно гомогенна нація-держава середньо- і східньоевропейського типу постала ось як: коли треба було (наслідком демократизації 19 і 20 ст.) прискореним темпом притягати до