ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: - Микола Юрійович Рябчук

«Історію ненависті» Ковальчик виводить із краху Речі Посполитої, ба більше – цілу «катастрофу східноєвропейського єврейства вважає наслідком того краху». Але ще задовго до того краху, себто поглинення Речі Посполитої сусідніми імперіями наприкінці XVIII століття, українських євреїв завзято громили повстанці Хмельницького й Гонти. Катастрофа єврейства, безумовно, була пов'язана з занепадом Речі Посполитої, котрий наприкінці XVIII століття справді завершився, проте почався – двома століттями раніше, з загострення релігійної нетерпимості за Сигізмунда III Вази та укладення фатальної Берестейської унії 1596 року. Анджей Ковальчик, схоже, недооцінює всіх особливостей цього процесу, внаслідок чого кінець «єврейської аркадії» (як і сама та «аркадія») набуває рис дещо міфічних. Нелюба усім нам Росія виявляється відповідальною майже за все:

Тут [у Речі Посполитій] євреї були у себе, бо мали самоврядування й загал визнавав їхню автономію. Найвизначніші здобували становище й вплив, сам перехід у католицизм відкривав їм шлях до польських шляхетських титулів… Поділи Польщі поклали цьому край… У Російському царстві євреї не могли собі вільно вибирати місця проживання… За межею осідлості вони порушували закон самим фактом свого існування… В Росії євреїв боялися. Само собою, як скрізь і завжди, їх тут зневажали, але десь на споді душі вони викликали ще й страх. В цьому замкненому й самодостатньому світі чужинці сприймалися як загроза цілому устрою. Тим більше, що євреї були єдиним народом імперії, якого російська армія не перемогла у війні і чийого краю не підкорила… Прибули простісінько зі Старого Заповіту. Живцем втілювали стихію ірраціональності. Самим своїм існуванням викликали страх і почуття непевності.

Зрозуміло, однак, що ксенофобія – як «проекція особистих страхів і комплексів» – не є якимсь специфічним винаходом імперії Романових, – належить радше до підставових людських інстинктів, гамованих тоненькою плівкою культури й цивілізації, гуманістичної освіти й раціонального мислення або ж навпаки – підсичуваних різноманітними ненависницькими ідеологіями, що вміло скеровують цей сліпий інстинкт проти «ворогів віри», «народу», «класу трудящих» тощо. «Агресія, стримувана в межах власної групи, мусить знайти вихід назов- ні», – слушно зауважує з цього приводу Анджей Ковальчик.

Так само не було суто російським явищем й ідеологічне «втілення» (чи, краще сказати, «озвучення») ксенофобських інстинктів у формі антисемітизму, дотепно означеного автором як «різновид утопії»: «Євреї перешкоджають світові стати справедливим і гарним. Найкраще було б, коли б вони забралися геть, звідкіля прийшли, а як не захочуть, то їм можна й допомогти». І хоча у Європі XIX століття, завдяки поступу модернізації, урбанізації та секуляризації, євреї справді мали ліпші можливості для асиміляції та суспільної кар'єри, ніж у напівфеодальній, станово-авторитарній, ортодоксальній Росії, все ж суспільна підозріливість і неприхильність до асимільованих євреїв була там ненабагато меншою. Бо й там, а не лише в Росії, єврей, котрий удавав, ніби не є собою, «як замаскований ворог ставав ще грізнішим».

Важко, отже, погодитися з риторичним завзяттям автора, котрий стверджує, що «то сам царизм надихнув революціонерів пошаною до насильства», бо то саме там, у Росії, з мовчазного благословення властей «переслідували уніатів, били євреїв, утискали католиків». Чекісти, мовляв, були лише «учнями погромників». А тим часом, як ми добре знаємо, далеко не в кожній країні, котра пережила періоди найбрутальнішої нетерпимості й переслідування «чужих» та «інших», з'явилися згодом ґулаґи, ЧК й антисемітизм на рівні державної ідеології.

Анджей Ковальчик, схоже, також це знає, – наводячи численні приклади з європейської історії:

Євреїв вигнано з Берна 1294 року внаслідок звинувачення в ритуальному вбивстві… Звичай звинувачувати євреїв у мордуванні дітей з релігійних спонук – задля здобуття їхньої крові – християнська Європа перейняла разом з античною спадщиною. В середньовіччі такі процеси зробилися масовими. Перший, занотований хроніками, відбувся 1144 року в Норвічі, Англія… Врешті, їх вигнано з Англії року 1290… Антиєврейські заворушення, звинувачення у профанації християнських святинь та ритуальних убивствах, декрети про вигнання євреїв з великих міст не закінчилися на Заході разом із середньовіччям. На початку XVI століття євреям довелося покинути чимало німецьких та австрійських міст, а також Прагу. В наступному столітті їх виганяють із Відня. Під час війни з турками цісарські війська громлять єврейську дільницю в Буді. Народ Ізраїлю переслідують по цілій Європі. Заборгувавши євреям чималі статки, аристократи їх зневажають, міщани їм заздрять, простолюд ненавидить, костел намагається навернути у праведну віру. У Відні євреї під примусом слухають щосуботи місійні проповіді. А що сподіваного результату вони не приносять, цісарський декрет кладе край славній єврейській громаді у Відні… Великий реформатор [Лютер] закликає німців поспалювати всі синагоги, а попелища позасипати піском і багнюкою.

«Таким чином антиюдаїзм козаків зближав їх з Європою», – не без іронії підсумовує Анджей Ковальчик, застосовуючи згодом цей самий дотеп і до російських білогвардійців з їхньою «антисемітською обсесією»: «Як добрі християни, добрі сини Церкви, добрі атеїсти, добрі європейці, добрі демократи й добрі монархісти, вони віддавна добре знали, хто є поганим». Ця іронія не приховує, однак, поважнішої риторичної стратегії: підкреслити, що в історичному плані Східна Європа не є краєм більш ксенофобським і юдофобським, ніж Європа Західна (для ілюстрації цієї тези вистачило б, либонь, самої історії хрестових походів, котрі, власне, й започаткували широкомасштабні й по-середньовічному брутальні єврейські погроми); а по-друге – що антисемітизм як ідеологія не є витвором українців або поляків (або, навіть, росіян):

Як антисеміт Розанов був стовідсотковим європейцем – якщо мірою європейськості вважати культуру Заходу. Серед його одкровень нема жодного, яке б раніше не виголошували у Франції або Німеччині з університетських кафедр, костельних амвонів чи театральних сцен.

Принципова різниця між Західною Європою й Східною (Росією зокрема) полягала, однак, у тому, що перша у XIX столітті вже вступила в модерну добу, тимчасом як друга ще великою мірою затримала риси середньовіччя. Перша вже встигла забути про власну добу варварства, тимчасом як друга ще великою мірою в тій малопривабливій добі борсалася. Один різновид варварства міг, таким чином, розраховувати на Заході на більшу поблажливість і розуміння, бо був давнім і призабутим, а головне – власним.

А втім, принаймні одна риса «східного варварства» була справді унікальною: Російська імперія заборонила своїм старозавітним підданим оселятись у глибині краю. «Східна межа осілості, – проникливо зауважує Анджей Ковальчик, – замкнула євреїв у гігантському гетто». Наслідки тої геттоїзації повною мірою виявили себе на рубежі XIX – XX століть і, в поєднанні з низкою інших чинників, власне, й допровадили до катастрофи 1918-1920 років.

Серед тих «інших» чинників одним із найважливіших був, безумовно, багатоетнічний характер згаданого «гетто». Євреї на західних околицях Російської імперії, як перед тим – на східних «кресах»