На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Варто також звернути увагу на інші вагомі чинники селянських заколотів, які визначив автор ґрунтовного дослідження з історії антикомуністичного повстанського руху на Лівобережжі П. Ісаков: глибока криза владних структур; десакралізація влади в патерналістськи-архаїчному суспільстві; наявність у селі внаслідок демографічного вибуху значної кількості молоді; високий рівень безробіття (насамперед серед молоді) як наслідок «натуралізації» села; наявність значної кількості демобілізованих, які мали зброю й з огляду на нівеляцію за 5 років війни цінності людського життя були здатні її використовувати; перенасиченість села зброєю, відсутність у широких мас досвіду мирної політичної боротьби; «варваризація» суспільства. Науковець називає вказані фактори «додатковими», хоча їх варто вважати основними, чинними в повстанському русі з 1917 р. до початку 1920-х рр. Це також підтверджує, що, окрім потреби опору жорстокому репресивному режиму, у селянському середовищі існували численні, не пов’язані з більшовицькою теорією та практикою причини протистояти владі. Фактично кожен із чинників, які окреслив П. Ісаков, ніс загрозу будь-якому політичному режиму.
«Ідеологія» антикомуністичного повстанського руху не вийшла на рівень цілісної ідейно-політичної програми й була набором різноманітних гасел, які могли змінюватися й поєднуватися іноді дуже дивним чином. Переважали соціально-економічні вимоги, а елементи політичних ідеологій поєднувалися в різноманітні симбіози. Залежно від політичних гасел повстанські загони умовно поділяють на «уенерівські», «анархо-махновські» та ті, які не мали чіткого політичного забарвлення. На Півдні домінували «анархо-махновці», на Лівобережжі — загони без чіткого політичного курсу, а на Правобережжі дослідники відзначають перевагу «уенерівських» загонів.
Улітку й восени 1919 р. (у боротьбі проти денікінців) національні гасла стали помітнішими. Тим більше, що в липні — серпні частина отаманів налагодила зв’язки з Директорією й визнала над собою її владу. Проте це не означало усвідомлення селянами-повстанцями національно-державних прагнень. Перевага закликів до боротьби за «справжню» владу рад, яку розуміли як місцеву, «свою» (не зовнішню, центральну), локальність дій повстанців, які максимум могли об’єднатися в межах кількох сусідніх повітів, міжусобна боротьба отаманів не дають підстав говорити про помітне зростання «державницької» тенденції. Зважаючи на те, що політику «воєнного комунізму» селянство сприймало як нав’язану ззовні («московськими комісарами», «кацапами», «жидами»), варто говорити про помітні русофобські та антисемітські настрої, а отже, посилення національно-визвольної, але не національно-державної боротьби. Хитка межа між першою та другою зумовлює певні перебільшення у висновках про «державницькі» прагнення українських селян, які трапляються в сучасній історичній літературі.
Оголошення уенерівськими отаманами боротьби під прапором УНР не завжди означало усвідомлення населенням певної території політичної мети цієї боротьби. Вагомішу роль часто відігравали підтримка селянами свого харизматичного отамана, який захищав їхнє село; наявність самостійницького «ядра» в загоні, яке домінувало й визначало «політику». Красномовним підтвердженням цього може бути утворення й існування в Чигиринському повіті загонів отамана С. Коцура, який стояв на «радянській» позиції й співпрацював із більшовиками, і Полку гайдамаків Холодного Яру В. Чучупаки, який твердо стояв на позиціях підтримки УНР. Діяльність і перших, і других спиралася на підтримку місцевого селянства.
Рівень політичної культури та ставлення селянства до воєнних подій ілюструє доповідна записка керівництву співробітника міністерства внутрішніх справ В. Коркушка. Інформуючи про стан мобілізації до Армії УНР на початку жовтня 1919 р., він звертає увагу на повну відмову частини сіл від мобілізації та високий рівень дезертирства: «Кожен, ідучи в армію, каже: „Я іду в армію, а хто пооре, посіє, хто дасть палива на зиму, хто забезпечить хлібом родину?“ Це є питання, які кожен селянин задає і які змушують його уклонитися від мобілізації або дезертирувати». Виправити становище, за твердженням В. Коркушка, могли б пенсійне забезпечення селян; використання збройної сили для пошуку тих, хто уникає мобілізації (це «дуже гарно впливає на селянство, бо воно бачить, що є влада»), а також покращення інформування селян про сучасні події. Потребу в останньому він ілюструє таким чином. Наприкінці вересня повітовий комісар Липовецького повіту разом, із тиловим комендантом та повітовим інструктором-інформатором на чолі військового підрозділу відвідали село Нападієвку, де побачили дивну картину: на площі й у волосній управі висіли поряд портрети Т. Шевченка, імператора Олександра III й Леніна. На запитання, що то значить, дістали відповідь: «Якщо Україна переможе, то у нас є Шевченко, як денікінці, то „Його Імператорське Велічество“, а як большевики, то Ленін. Хіба ж ви не бачите, що біля нас б’ється три ворога, і кому служить і поклонятись, ми не знаємо. Коли б у нас були газети або відозви, щоб ми знали, що робиться, тоді ми знали 6, кому служить і за ким іти».
Дезорієнтоване, розорене й психологічно втомлене селянство вороже сприймало будь-яку владу, бо кожна з них, зокрема й УНР, вимагала податків, реквізувала продовольство й оголошувала мобілізацію. Апогеєм «автономізації» села стали селянські «республіки». Місцеві політичні діячі за нагоди користувалися селянським «сепаратизмом», і окремі республіки набули більшовицьких, борьбистських, боротьбистських, самостійницьких або інших, іноді комбінованих політичних відтінків лівих партій. Однак головним усе ж було прагнення селян за підтримки власних повстанських загонів не пускати чужинців на територію села чи кількох сіл, які входили до «республіки».
«Множинна суверенізація», яка стала масовою в 1919 р., почалася набагато раніше, ще взимку 1918 р. П. Захарченко наводить витяг із доповідної земельної управи Канівського повіту: «Вся Канівщина розбилась на кільканадцять республік, а республіка — село, як велике, то ділиться, у свою чергу, на окремі республіки...» У березні 1918 р. співробітник міністерства закордонних справ Німеччини К. Росс писав: «У країні немає ніякої центральної влади, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Уся країна поділена на цілий ряд окремих областей, обмежених кордонами повіту, міста, а інколи навіть окремими селами й хуторами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна зустріти села, оточені окопами, які ведуть одне проти одного війну за поміщицьку землю». У ході антигетьманського повстання також виникали «республіки». Так, на Поділлі в листопаді 1918 р. були проголошені Летичівська та Деражнянська «радянські республіки». У Кам’янець-Подільському повіті тоді ж була проголошена Янчинецька республіка, голова якої —
