Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт

Чоловік Пауліни не міг знайти роботи на батьківщині, тому вивіз молоду сім’ю до Індонезії, де дістав місце менеджера на голландській каучуковій плантації. Так Пауліна опинилася в Індонезії, яка була тоді голландською колонією. У подружжя було троє дітей, усі дівчата: Сіма, Велла й Арієтта. Під час війни японці тримали Пауліну з доньками в індонезійському таборі: звісно, їх ув’язнили не як єврейок, а як підданок ворога. За родинною легендою — схоже, правдивою, — чоловіка японські окупанти скарали на голову за те, що намагався відстояти права своїх місцевих працівників. А Пауліна з дівчатами пережили війну і 1945 року повернулися до Голландії. Коли 1949-го Нідерланди визнали незалежність Індонезії, цим чотирьом жінкам запропонували вибір між індонезійським і голландським громадянством, і вони стали голландками. Отак вони осіли в Амстердамі.

Щоб дістатися з Голландії до Данії, треба перетнути Німеччину. Батько купив у Голландії якомога більше бензину, аби не зупинятися в Німеччині. Так нам і справді вдалося проїхати дві третини шляху. Але в ті доавтострадні часи всі встигли змучитися, і нам довелося заночувати в Німеччині. Батько, якби хотів, безперечно, дав би раду з німецькою через їдиш, але він просто не міг змусити себе розмовляти з німцями. А однак ми були в німецькому готелі, де спілкування не уникнути. Мене, дванадцятирічного, готували до того, що говоритиму тільки я. Я вже непогано володів французькою — завдяки школі й гостинам у франкомовних родичів, — але вчити німецьку ще не починав. Фактично я мусив винайти власну німецьку: щодо відповідників на їдиші мене загодя проінструктував батько. Тож я, маленький хлопчик, названий на честь дитини, лише сімнадцять років до того задушеної газом в Аушвіці, спустився до рецепції провінційного німецького готелю і проголосив: «Mein Vater will eine Dusche» — мій батько хоче душ.

Світ моєї молодості був світом, що його залишив нам у спадок Гітлер. Звісно, інтелектуальна історія XX століття (й історія інтелектуалів XX століття) має власний обрис: цього обрису праві чи ліві інтелектуали надали б їй, якби описували у традиційній наративній формі або як частину ідеологічної картини світу. Але тепер уже має бути зрозуміло: є ще одна історія, ще один наратив, який наполегливо втручається, вторгається в будь-який огляд думки й мислителів XX століття, — катастрофа європейських євреїв. Неймовірна кількість дійових осіб інтелектуальної історії нашого часу присутні також у тій історії, особливо від 1930-х і далі.

У певному сенсі це й моя історія. Я виріс, читав, став істориком і, хочеться думати, інтелектуалом. Єврейське питання ніколи не було центральним у моєму інтелектуальному житті й, відповідно, у моїх історичних працях. Але воно втручається неминуче й дедалі наполегливіше. Одне із завдань цієї книжки — дати таким темам змогу спіткатися, щоб інтелектуальна історія XX століття зустрілася з історією євреїв. Це не лише дослідницька, а й особиста спроба: зрештою, чимало з нас, хто виокремлювали ці теми у своїй роботі, — теж євреї.

Вихідною точкою для осягнення складних переплетень єврейської й інтелектуальної історії нині є Відень — спільне для нас із тобою місце. Штефан Цвайґ залишив нам образ міста: толерантна, космополітична, енергійна Центральна Європа, республіка вчених з імперською столицею. Однак єврейська трагедія зазіхає на цю картину. Цвайґові спогади «Учорашній світ» — це ретроспективний опис XX століття, що поєднує жахіття Другої світової війни з ностальгією за світом, яким той був до Першої світової.

Для Цвайґа та його сучасників-євреїв світ Габсбургії обмежувався міськими оазами імперії: Відень, Будапешт, Краків, Чернівці. Сільські райони Угорщини, Хорватії чи Галичини для інтелектуалів його покоління (якщо вони були євреями) були рівно ж чужими, як і ці інтелектуали були незнані цим світам. Далі на захід Габсбурзька монархія сягала Зальцбурґа, Інсбрука, Нижньої й Верхньої Австрії та гір Південного Тиролю, де віденські євреї чи віденське культурне життя загалом були або загадкою, або об’єктами ненависті, або тим і тим нараз.

Тому слід бути обережними, читаючи Цвайґа і його колег як путівник по втраченому світові Центральної Європи. У 1985 році я побував на виставці «Сон і дійсність: Відень 1880–1930» в Музеї історії Відня. В одній із зал куратори розмістили збільшені копії шпальт правого віденського часопису. У статті — зрозуміло, німецькомовній — ішлося про жахіття космополітизму: мовляв, євреї, і угорці, і чехи, і словаки, й інші засмічують Відень та підвищують злочинність. У тексті куратори підкреслили різними кольорами певні слова й корені слів, щоб показати, як мало у статті літературної німецької: значну частину цієї характерно нативістської тиради, невдогад її авторові, становили слова їдиського, угорського і слов’янського походження.

Габсбурзька монархія, стара Австрійська імперія, мала, отже, подвійну ідентичність. Тут імовірніше, ніж будь-де в тогочасній Європі, можна було натрапити на відверті упередження за фройдистським принципом нарцисизму дрібних відмінностей.[12] Водночас люди, мови й культури були цілком змішані й нерозривно переплетені в ідентичності цього місця. У Габсбурги Штефан Цвайґ або Йозеф Рот могли найповніше почуватися вдома — і саме звідти їх вигнали першими.

Трохи розвиньмо цю іронію. Саме ці Роти, Цвайґи й інші асимільовані центральноєвропейські євреї, які писали німецькою — бо якою ж іще? — відіграли помітну роль у творенні високолітературної німецької мови, притаманної літературі тієї доби. Не знаю, чи достатньо на цьому наголошує Карл Шорске у класичній праці «Віденський fin-de-siècle». Шорске схильний применшувати виразно єврейські властивості й походження австрійських героїв своєї історії, залюблено вкорінених у німецькій культурі, яка в межах одного покоління відторгне і здасть їх.

Так. Східноєвропейські євреї, як свідчить мій досвід, не настільки вкоренились у високій культурі своїх регіонів, у якій асимілювалися і чию цінність визнавали. Вони навряд чи могли ідентифікуватися з мовою та культурою вороже налаштованих поляків, українців чи румунів, серед яких жили: стосунки з ними ґрунтувалися здебільшого на самому лише неприйнятті, незнанні та взаємному страхові. Що ж до власне єврейської спадщини віри та їдишкайту, у XX столітті дедалі більше молодих Ostjuden воліли відмовитися й від неї. Тому проблематичною є сама ідея загальної історії європейських євреїв: щонайменше нас розділяли й розпорошували релігія, класова належність, мова, культура й можливості (чи їх нестача). Навіть у самому столичному Відні вливання євреїв із провінції розріджувало та розділяло культуру німецькомовних євреїв. Але ще до 1920-х років євреїв, народжених у Відні чи Будапешті, навіть у родинах східного сільського походження, виховували з усвідомленням себе «німцями», їм було що втрачати — свою німецькість.

У моєї першої дружини родичі з боку матері були вихідцями