Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт
Цілком можливо, що ЕМГ обличчя надто обмежена, аби вловити всі значущі зміни в обличчі під час переживання емоцій. Учений може розмістити лише близько шести електродів на кожному боці обличчя, перш ніж об’єкт дослідження почне почуватися незручно, а цього замало для належного охоплення всіх сорока двох мімічних м’язів. Тому вчені використовують також альтернативну техніку під назвою FACS (facial action coding — система кодування лицьових рухів), за якої спеціально підготовані спостерігачі старанно класифікують окремі рухи обличчя об’єкта. Ця техніка менш об’єктивна, ніж ЕМГ обличчя, оскільки покладається на людське сприйняття, але, мабуть, більш об’єктивна, ніж вибір слів для характеристики зображень облич за методом базових емоцій. Хай там як, рухи, що спостерігаються під час досліджень за цією технікою, теж не завжди відповідають постановочним фото.
Ті самі невідповідності виявляються й у дітей. Якби вирази обличчя були універсальними, то немовлята ще з більшою ймовірністю, ніж дорослі, проявляли б гнів, суплячись, а смуток — надуваючи губи, бо вони ще надто малі, щоб засвоїти правила поведінки в суспільстві. Проте коли вчені спостерігають за дітьми в ситуаціях, що мають викликати певні емоції, діти не демонструють очікуваних проявів. Так, спеціалісти з психології розвитку Лінда A. Камрас та Гаррієт Остер з колегами фільмували немовлят із різних культур, лякаючи їх іграшковою горилою, що гарчить (щоб викликати страх), або утримуючи їх за руку (щоб викликати гнів). Використовуючи FACS, Камрас та Остер виявили, що рухи облич немовлят в обох ситуаціях неможливо розрізнити. Однак коли ці відео дивилися дорослі, вони якимось чином ідентифікували дітей у ролику з горилою як наляканих, а дітей у ролику з утриманням за руку — як злих, навіть коли Камрас та Остер прикривали обличчя немовлят кубиками! Дорослі відрізняли страх від гніву за контекстом, узагалі не бачачи лицьових рухів.
Зрозумійте мене правильно: рухи обличчя новонароджених та малих дітей дуже виразні. Вони демонструють багато характерних рухів обличчя, коли з ситуації очевидно, що вони зацікавлені, спантеличені, відчувають стрес у відповідь на біль чи огиду у відповідь на неприємний запах і смак. Але новонароджені не демонструють диференційовані, дорослого типу прояви, як на фотографіях з методу базових емоцій.
Подібно до Камрас та Остер, інші вчені також продемонстрували, що величезний обсяг інформації люди отримують із супровідного контексту. Вони поєднували фотографії облич і тіл із різних ситуацій, на кшталт приєднання злого насупленого обличчя до тіла, що тримає брудний памперс, і учасники дослідження майже завжди ідентифікували емоцію, що відповідала тілу, а не обличчю (в описаному випадку — відразу замість гніву). Обличчя постійно рухаються, тому ваш мозок покладається водночас на багато різних чинників: позу, голос, ситуацію, загалом ваш життєвий досвід, — аби визначити, які рухи мають значення і що саме вони означають.
Коли йдеться про емоції, обличчя не говорить саме за себе. Фактично вирази облич із методу базових емоцій не було відкрито шляхом спостережень у реальному світі. Учені обумовили ці вирази обличчя, навіяні книгою Дарвіна, і попросили спеціально найнятих акторів їх зобразити. А тепер ці обличчя просто подаються як універсальні прояви емоцій.
Але вони не універсальні. Аби продемонструвати це, ми у своїй лабораторії провели дослідження, використовуючи фото справжніх експертів з емоцій — досвідчених акторів. Ці фото було взято з книги «В образі: акторська гра», в якій актори зображують емоції, підлаштовуючи вирази облич під сценарії. Ми поділили наших американських об’єктів дослідження на три групи. Перша група читала лише сценарії, наприклад: «Він щойно став свідком стрілянини в його тихому кварталі у Брукліні». Друга бачила тільки вирази облич, на кшталт зображеного актором Мартіном Ландау для сценарію зі стріляниною (рис. 1.6, у центрі). Третя ж група бачила і сценарії, і обличчя. У кожному випадку ми вручали об’єктам короткий перелік назв для категоризації емоцій, які вони бачили.
Візьмімо сценарій зі стріляниною, який я щойно згадала. 66 % опитаних, що лише читали сценарій або бачили і сценарій, і обличчя Ландау, оцінювали його як реакцію на страшну ситуацію. Але з респондентів, які бачили лише обличчя Ландау поза контекстом, лише 38 % оцінювали його як таке, що виражає страх, тоді як 56 % бачили на ньому подив. (на рис. 1.6 поряд із Ландау подано для порівняння фото з методу базових емоцій для «страху» та «подиву». Який же вигляд має Ландау, наляканий чи здивований? Чи, може, обидва водночас?)
При цьому способи зображення страху іншими акторами разюче відрізнялися від того, який спостерігаємо в Ландау. В одному випадку актриса Мелісса Лео зобразила страх для ось такого сценарію: «Вона намагається вирішити, чи слід їй сказати чоловікові про плітки щодо її сексуальної орієнтації, перш ніж він почує їх від когось іще». На фото її рот закритий, губи загнуті донизу, а брови злегка насуплені. Майже три чверті наших опитуваних, які бачили лише її обличчя, оцінювали його як сумне, але після ознайомлення зі сценарієм 70 % респондентів оцінювали її обличчя як таке, що виражає страх.
Така мінливість оцінок була характерна для всіх емоцій, які ми вивчали. Як і «Страх», та чи інша емоція має не одне-єдине вираження, а різноманітну сукупність рухів обличчя, що різняться залежно від ситуації[2]. (Подумайте про таке: коли востаннє якийсь актор отримував «Оскара» за опущені кутики губ під час зображення смутку?)
Це стане очевидним, якщо ви зробите паузу й пригадаєте власний емоційний досвід. Коли ви переживаєте якусь емоцію, на кшталт страху, то можете рухати своїм обличчям у найрізноманітніші способи. Зіщулившись у своєму кріслі під час перегляду фільму жахів, ви можете заплющувати очі або прикривати їх руками. Якщо ви хвилюєтесь, чи не скривдить вас особа, яка стоїть перед вами, ви можете примружити очі, аби краще роздивитися її обличчя. Якщо ви гадаєте, що за наступним поворотом на вас чигає небезпека, ваші очі можуть розширюватись, аби покращити периферійний зір. Страх не набуває якоїсь єдиної фізичної форми. Нормою є мінливість. Аналогічно й радість, смуток, гнів та будь-яка інша емоція, яку ви тільки знаєте, є багатогранною категорією з широкими варіаціями рухів обличчя.
Якщо рухи обличчя мають таку значну мінливість у межах емоційної категорії «Страху», вас може зацікавити, чому нам видається природним переконання, що обличчя з широкими очима є універсальним вираженням страху. Відповідь полягає в тому, що це стереотип, символ, який відповідає добре відомій темі «Страху» в нашій культурі. Дошкільні заклади прищеплюють дітям стереотипи: «Люди, які супляться, — злі. Люди, які опускають кутики губ, — сумні». Це культурні маркери, умовні позначки. Ви бачите їх у мультфільмах, рекламах, обличчях ляльок, смайликах — у нескінченному вирі зображень та ілюстрацій. Підручники вкладають ці стереотипи в голови студентів-психологів. Психіатри й невропатологи «збагачують» ними своїх пацієнтів. ЗМІ широко розповсюджують їх по всьому західному світу. «А отут зачекайте, — можете подумати ви. — Вона що, хоче сказати, що наша культура створила ці прояви, а ми всі їх засвоїли?»
