Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій - Джессіка Снайдер Сакс

дуже дрібних живих тваринок, що рухаються надзвичайно активно. Найбільші з них мали форму, як на рис. A. Вони рухались дуже потужно й швидко, пронизуючи воду (або слину), немов щука в річці. Цих було майже завжди небагато… Другий різновид мав форму, як на рис. B. Ці весь час крутилися дзиґою, рухаючись курсом на кшталт зображеного між точками C і D; їх було значно більше. Для третього різновиду я не зміг дібрати жодного рисунка, бо вони то здавалися видовженими, то раптом ставали ідеально круглими. Ці були настільки дрібні, що виглядали не більшими, ніж на рис. E: однак при цьому просувалися вперед так моторно і вкупі, що можна було уявити їх великим роєм комарів чи мух, що кружляють одне навколо одного. Ці останні здалися мені настільки численними, немов їх було кілька тисяч у краплі води або слини, не більшій за піщинку.

Однак ані Левенгук, ані його шановні лондонські кореспонденти не вважали відкритих ним фантастичних «тваринок» хоч трохи шкідливими, і здебільшого вони такими й не були. Достатнім свідченням цього здавалися власне чудове здоров’я й бадьорість немолодого вже голландця. У нього навіть зуби не повипадали. Ба більше, сама ідея, що такі тендітні створіння здатні комусь зашкодити, була би піднята на глум. Адже, за спостереженнями самого Левенгука, навіть ковточок гарячої кави чи винного оцту міг змусити тваринок на поверхні його зубів «одразу ж попадати мертвими». Тому впродовж наступного століття мікробіологія залишатиметься маргінальною наукою – цікавою лише натуралістам, що мусили описувати й називати мешканців цього багатого нового царства живої природи.

Друге народження мікробної теорії

Кінець XVIII століття приніс відкриття перших у Європі пологових відділень та будинків – велике досягнення у сфері охорони здоров’я, покликане служити як багатим, так і бідним. Однак ті часи позначені й особливо високою смертністю від післяпологової гарячки, що ширилася новими популярними закладами, вбиваючи тисячі людей. І не дивно, бо лікарі й акушерки постійно переходили від хворих до здорових породіль, засовуючи заражені руки й інструменти у вологі й роз’ятрені пологові шляхи та матки. Але ідею про те, що медики можуть поширювати інфекцію, поділяли дуже небагато людей, тоді як багато хто на неї не зважав. Якщо розібратися, це суперечливе уявлення пізніше знищить чимало кар’єр.

Першою стала кар’єра шотландського хірурга Александра Ґордона. У своєму «Трактаті про абердинську епідемію післяпологової гарячки» 1795 року він писав:

Я маю незаперечні докази, що причиною цієї хвороби стало якесь специфічне зараження (інфекція)… [бо] ця хвороба оволодівала лише тими жінками, у яких проводили огляд чи приймали пологи лікарі або яких доглядали медсестри, що перед тим мали справу з пацієнтками, ураженими цією хворобою.

Ґордон також відзначив схожість між білуватою речовиною, поміченою в матках жінок, які померли від післяпологової гарячки, та вагінальними виділеннями при бешисі чи ранових інфекціях. Він указував на те, що «якщо під час розтину путридного [гнійного] тіла хірург подряпає палець, це місце загноїться». Запропоноване Ґордоном лікування післяпологової гарячки було ледь не середньовічним: пускати півтори пінти крові в жінок, що в багатьох випадках і так уже втратили чимало крові під час дітонародження. Але його рецепт запобігання її поширенню був безпомилковим:

Одіж та постільну білизну пацієнток слід або спалювати, або ретельно вичищати, а медсестри й лікарі, що мали справу з пацієнтками, ураженими післяпологовою гарячкою, повинні ретельно митися й належним чином окурювати свій одяг [сіркою], перш ніж одягати його знову.

Аналогічні засоби вже використовували для зупинки спалахів кору та віспи, що, як вважалося, виникали через міазми, а потім поширювалися від людини до людини.

Ґордон став першим із цілого ряду лікарів, які своїм наполяганням на митті рук та стерилізації образили значно більше людей, аніж переконали. Півстоліття потому змусити лікарів визнати інфекційну природу післяпологової гарячки на іншому березі Атлантики безуспішно намагався молодий Олівер Венделл Голмс. Знехтуваний усіма як іще один божевільний «контагіоніст», уже через чотири роки, у 1847-му, він відмовився від медичної практики, ставши викладачем Гарварду й заживши міжнародної слави своїм літературним талантом, тоді як про його медичні надбання світ забув.

Того ж року, як Голмс облишив медичну практику, угорський лікар Іґнац Земмельвайс надав чіткі докази контагіоністських теорій Ґордона та Голмса. Працюючи у всесвітньовідомій віденській навчальній лікарні Allgemeine Krankenhaus, Земмельвайс зумів розвернути у зворотний бік захмарні показники післяпологового сепсису, наполягаючи, аби між проведенням розтинів і допомогою жінкам під час пологів лікарі та інтерни мили руки щіточками з хлорним вапном (порошковим вибілювачем). Але в процесі цей вічно набурмосений і непривітний угорець так ображав своїх віденських колег натяками на їхню неохайність, що вони всі виступили проти нього. Позбавлений у 1850 році своїх дослідницьких привілеїв у Віденській медичний школі, Земмельвайс усе покинув і повернувся до своєї рідної Угорщини, де в нього почався психічній розлад. Коли ж їхнього потенційного рятівника замкнули в психлікарні, віденські породіллі знову почали масово помирати. За жорстокою іронією долі, опинившись у лікарні, Земмельвайс так само помер від загального зараження крові, найімовірніше, заражений через поріз пальця, отриманий під час одного з останніх розтинів у медичній школі.

До того часу європейські та американські лікарі здебільшого розділилися на два табори: контагіоністів, що обстоювали мікробні теорії, і санітаристів, або гігієністів, які стояли на ідеї міазмів – із доповненням, що ці «отруйні вітри» виникають від бруду та гниття.

З боку контагіоністів ряд дослідників помітили в ураженій хворобою тканині присутність мікроскопічних організмів. Але багато хто вважав: навіть якщо бактерії й існують у крові й тканинах хворих, вони не викликають хвороб, а радше просто виникають – спонтанно – з мертвої та помираючої тканини. Навіть видатний прусський зоолог Кристіан Ернберґ, який у 1847 році вигадав слово бактерія (від грецького бактрон – «паличка»), стверджував, що «несхвально дивиться на новомодну ідею, ніби мікроби здатні спричиняти хвороби».

Проте окремі медичні дослідники не полишали підозр, що за інфекційними хворобами все ж можуть стояти якісь різновиди мікроскопічних форм життя. У 1770 році англійський лікар Бенджамін Мартен писав:

Первинною й основною причиною [туберкульозу], якою одні звикли називати серйозну диспропорцію соків, другі – подразливість солей, треті – якийсь дивний фермент, а четверті – злоякісну рідину, цілком може виявитися певний вид тваринок – дивовижних дрібних живих істот, що через свою особливу форму або невідповідні частини шкідливі для нашої природи.

Далі Мартен визнає, що його нова теорія «безперечно, здасться дивною дуже багатьом». По суті, такі химерні ідеї стали тоді предметом популярних жартів, про що свідчить написана в 1768 році театральна комедія Семюела Фута «Диявол на двох палицях». У тій п’єсі диявол в особі такого собі «д-ра Пекельного», новоприбулого президента Лондонського медичного коледжу, запрошує лікарів та сановників подивитися в його мікроскоп на «маленьких створінь, схожих на жовтих мушок», яких він відкрив як причину всіх хвороб. І яке д-р Пекельний пропонує лікування?

Я даю кожному пацієнтові дві цілих і одну п’ятдесяту аптекарської міри яєць павука, що травними силами закидаються в секреторні органи, відділяються там від їстівного, а потім осаджуються в кровоносну систему, де після пошуків гнізда виходять зі стану спокою, оживають, а оживши, розпізнають цих мушок, свою природну