На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас

Однак це застереження не вплинуло на більшовицьке керівництво. Раднарком не міг допустити підпорядкування українській владі двох найбільших фронтів російської армії, та ще й в умовах військово-політичного конфлікту з урядом УНР. Уже наприкінці 1917 р. більшовики доклали всіх зусиль, аби перешкодити розбудові українських збройних сил.

Перша війна з Радянською Росією

(М. Ковальчук)

На словах толерантні в національному питанні, більшовики після приходу до влади швидко виявили намір примусити Україну до «революційно-пролетарської єдності». Небажання Центральної Ради брати участь спільно з більшовиками в боротьбі проти козачого Дону спричинило серед прихильників радянської влади хвилю звинувачень у «контрреволюційності» на адресу уряду УНР. Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом переважно російською, більшість її членів вороже ставилася до самої ідеї відновлення української державності. І хоча в середині листопада 1917 р. більшовицький уряд — Рада народних комісарів — урочисто визнав право народів колишньої імперії на національне самовизначення, конфлікт Раднаркому з Центральною Радою був неминучим.

З листопада 1917 р. більшовики та їхні прибічники створювали в багатьох містах України революційні або військово-революційні комітети (ВРК). Проголосивши своєю метою встановлення радянської влади, ревкоми спиралися передусім на розпропагованих вояків тилових залог. На цей час численні запасні полки, розташовані на теренах України, перетворилися на юрби одягнених у вояцькі шинелі людей, головним заняттям яких була участь у мітингах і маніфестаціях. Цілі військові частини, зокрема 3-й авіаційний парк у Києві, 30-й запасний полк у Харкові, 271-й запасний полк у Катеринославі, 40-й і 49-й запасні полки в Одесі, 45-й запасний полк у Миколаєві, ухвалювали резолюції на підтримку радянської влади й ленінської партії.

Однак хоча солдати вітали боротьбу з «контрреволюцією» й присягалися захищати радянську владу, вони не квапилися ризикувати життям заради «пролетарської диктатури». Як делікатно згадував один із більшовиків, «наші гасла в групах вояків набували інколи шкурницького характеру». Уся боротьба вояцької маси з «контрреволюцією» зводилася переважно до погромів і грабунків, хвиля яких прокотилася містами України наприкінці 1917 р. У Ніжині вояки розграбували склади вина й упродовж кількох днів безчинствували на вулицях міста, погрожуючи розправою офіцерам і «буржуям». У місті Короп Ніжинського повіту вояки залоги й місцеві жителі вчинили погром, у ході якого розграбували три десятки крамниць. В Умані подібним чином було розграбовано близько 80 єврейських крамниць. У Дубні ледь вдалося попередити єврейський погром, до якого підбурювали вояки місцевої залоги.

Однак більшовики відводили важливу роль у своїх планах не лише військовим частинам, а й Червоній гвардії — озброєним робітничим загонам, що існували на цей час на багатьох промислових підприємствах. Назва «Червона гвардія» виникла ще під час першої російської революції 1905—1907 рр.: так називалися бойові робітничі дружини, створені для збройної боротьби з царатом. Після Лютневої революції в багатьох містах Росії були організовані загони робітничої міліції, які несли охоронну службу на підприємствах. Більшовики спершу намагалися перетворити робітничу міліцію з охоронців правопорядку на борців із «контрреволюцією». Але коли з’ясували марність цих спроб, ленінській партії довелося створювати окремі воєнізовані робітничі формування, які й назвали Червоною гвардією.

В Україні найбільш численні загони Червоної гвардії існували в таких великих промислових центрах, як Катеринослав, Одеса, Харків і Київ. На початку грудня 1917 р. на теренах української республіки налічувалося близько 12 000 червоногвардійців. Переважна їхня більшість припадала на південні губернії — Катеринославщину й Херсонщину. Ці формування мали виразний політичний характер. Так, в Одесі робітники озброювалися для «захисту класових інтересів пролетаріату в боротьбі з капіталізмом і буржуазією». У Харкові пролетарі об’єднувалися в червоногвардійські загони, «щоб зі зброєю в руках за необхідності можна було обстоювати завоювання робітників і не дати буржуазії задушити революцію». Можливість отримати у своє розпорядження зброю в бурхливі революційні часи нерідко вже сама по собі спонукала робітників записуватися до Червоної гвардії.

У Києві більшовики вже на початку грудня 1917 р. розпочали підготовку до збройного перевороту. Незважаючи на чисельну перевагу військ Центральної Ради, організатори повстання планували перехопити ініціативу за допомогою розташованих на Печерську військових частин, а також використати для обстрілу столиці розташовану на лівому березі Дніпра далекобійну важку артилерію. Частина більшовиків навіть розраховувала викликати до Києва з Правобережної України війська 2-го Гвардійського корпусу, який вважали найбільш «збільшовиченим» з’єднанням на Південно-Західному фронті. Але спроба вчинити заколот була попереджена в ніч на 13 грудня діями українських вояків, які роззброїли «революційні» підрозділи й вислали їх до Росії.

Зазнав невдачі й збройний виступ Червоної гвардії в Одесі. Тривалий час відносини між представниками УНР і місцевими радянськими органами влади залишалися доброзичливими: голова губернської української ради В. Чеховський і комісар Одеського військового округу підполковник В. Поплавко прагнули будь-що уникнути конфронтації з більшовиками. Але відмова української влади допомагати в організації військової експедиції на Дон зумовила обурення найбільш радикальних прихильників «пролетарської революції», які спробували вчинити переворот. На світанку 13 грудня загони озброєних робітників-червоногвардійців почали займати центральні вулиці міста й проходи в порт. Уранці наступного дня за наказом українського командування до центру міста було виведено 2-й Гайдамацький пластунський полк. На вулицях Одеси спалахнули збройні сутички, однією з перших жертв яких став начальник штабу червоної гвардії М. Кангун. Гайдамакам вдалося витіснити червоногвардійців у портовий район, після чого представники української влади розпочали переговори про припинення бойових дій. Було досягнуто порозуміння: обидві сторони вивели свої військові сили з центру міста.

Більшовики в цей час намагалися підпорядкувати собі війська російського Південно-Західного фронту, розташовані на Правобережній Україні. Фронтові військово-революційні комітети усіляко протидіяли українським військовим організаціям. Протистояння загострилося, коли на початку грудня 1917 р. уряд УНР оголосив про об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів у єдиний Український фронт. Цей крок Центральної Ради спричинив серйозне невдоволення більшовиків, які побачили в діях української влади загрозу своєму впливу в армії. Такі військові формування, як 2-й Гвардійський корпус, 2-га Фінляндська й 126-та дивізії, заявили про готовність підтримати силою зброї владу радянського уряду.

На початку грудня 1917 р. військово-революційні комітети за підтримки частин російської армії встановили свою владу в прифронтових містах Волині й Поділля (Дубно, Сарни, Волочиськ, Проскурів та ін.). Надзвичайний з’їзд Південно-Західного фронту, що відбувся 1—7 грудня в Бердичеві, відхилив спроби підпорядкувати Південно-Західний фронт уряду УНР і відмовився визнати Центральну Раду найвищим органом влади в Україні.

Але вже в