ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: - Микола Юрійович Рябчук
____________________
Примітки: [1] Zbigniew Brzezinski, "Ukraine Will Have to Develope Its Own Model", News from Ukraine, no. 30 (1992), p. 3. [2] Henry A. Kissinger, "The New Russian Question", Newsweek, 10 February 1992, p. 34. [3] Serge Schmemann, "Cossacks Revive. But Can They Recapture Glory?", New York Times, 25 July 1992. [4] Abraham Brumberg, "Not So Free At Last", New York Review of Books, no. 22 (October 1992), p. 56. [5] Див.: Голос України, 15 вересня 1992, с. 11 [6] Mark von Hagen, "Does Ukraine Have a History?", Slavic Review, vol. 54, no.3 (Fall 1995). [7] Arnold Toynbee, A Study of History. (London: Oxford University Press, 1972), p. 37. [8] Elizabeth Pond, "Poland Is Not Yugoslavia. Neither Is Ukraine", The Harriman Review, vol.8, no.2 (July 1995), p.3. [9] Insight, 24 April 1995. [10] Григорій Грабович, "Україна: підсумки століття", Критика, №11 (Листопад 1999), с.6. [11] The New York Review of Books, 24 February 2000, p. 45. [12] Ibid., p. 44. [13] Ibid., p. 43. [14] Див., наприклад, суперечливу, але влучно названу книжку британського дослідника Ендрю Вілсона «Український націоналізм 1990-х: вірування меншини» та її критичний аналіз у розд. 7 цієї книги. Пор. також результати різноманітних соціологічних опитувань: за останніми даними, лише 35% респондентів вважають себе передусім громадянами України, натомість 39% ототожнює себе передусім з місцевістю (містом, селом, регіоном) проживання, і ще 10% – з колишнім СССР тощо (День, 9 лютого 2000, с.1). За репрезентативним опитуванням Інституту соціології та фірми «Соціс-Ґелап», націоналісти в Україні мають найнижчий показник довіри (1,8 за п'ятибальною шкалою) з-поміж усіх політичних сил, державних і недержавних інституцій, їм довіряє лише 7% опитаних, не довіряє 73%, і 20% не має визначеної думки. (Політичний портрет України. Бюлетень Фонду "Демократичні ініціативи", №17, 1996, с.77). [15] Оточені над річкою Солоницею біля Сули козаки погодилися скласти зброю й видати полякам своїх старшин, аби порятувати свої родини, які були при них у таборі. Проте поляки порушили обіцянку і винищили, по суті, весь обеззброєний табір. «Солоницька різня стала першим засівом майбутньої непримиренної ненависті між українцями й поляками. Як напише згодом П. Куліш, саме тут, на Солониці, "народилися оті страхітливі лицарі Хмельниччини", і, як погодиться з ним сучасний польський історик Збіґнєв Вуйцик, "можливість розумного розв'язання козацького питання впала до нуля". Наталя Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття (Київ: Генеза, 1997), с.158. [16] И. Голенищев-Кутузов, Славянские литературы (Москва: Художественная литература, 1973), с.149. Хоча російський учений говорить тут нібито лише про ситуацію у Литві, трохи далі (на с.150) він поширює свої узагальнення на цілу Річ Посполиту: «Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сигізмунда І – Сигізмунда-Августа – єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансильванії). Значною мірою цю політику Ягеллонів продовжив трансильванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і покровительствував єзуїтам. Сигізмунд III Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців, яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті». [17] Див. передусім Charles J.Halperin, "The Ideology of Silence: Prejudice and Pragmatism on the Medieval Religious Frontier," Comparative Studies in Society and History, vol.26, no.3 (July 1984), p.442-466. [18] Charles J.Halperin, Russia and the Golden Horde. The Mongol Impact on Medieval Russian History (Bloomington: Indiana University Press, 1987), p.6. [19] Яковенко, Нарис… с.89, 174. «Щоб опукліше уявити переміну просторово-політичних орієнтацій, – пояснює там-таки дослідниця, – варто нагадати, що населення Русі впродовж XVI ст. найчастіше окреслювалося збірним словом Русь, а не поняттям руський народ, а Оріховський визначав себе як представника руського племені польської нації (gente Ruthenus, natione Polonus)». Натомість через кілька десятиліть інший автор уже «оповідає історію не племені (gens), а народу (populus)», «локалізує народ доблесних русів і географічне, й історично, і психологічно в межах українських воєводств, протиставляючи його сусідам». [20] Там само, с. 175. [21] «Центр» є тут своєрідною метафорою на означення підставової ціннісної системи, сукупністю об'єднуючих суспільство вірувань і цінностей, із якої члени спільноти черпають свою ідентичність. Мар'яна Рубчак звертає увагу також на друге значення «центру» – як «головної інституціональної системи», тобто уособлення соціальне утворених владних інституцій, здатних передавати у спадок підставові цінності даного суспільства. Див. Edward Shils, Center and Periphery: Essays in Macrosociology (Chicago London: University of Chicago Press, 1975), p. ix-xii. [22] Мар'яна Рубчак, "Від периферії до центру: розвиток української національної самосвідомості у Львові XVI століття", Філософська і соціологічна думка, №1, 1993, с.99, 111-2. Див. також перші два розділи її статті "Українці у вигнанні: забуття тепла батьківського вогнища", Політологічні читання, №1, 1995, с.115-40. [23] Хоч на перших порах і тут бунт проти політичного «центру» обставляється характерними релігійними аргументами: «Цар московський узяв верх над усіма москалями… кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, християнський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя свого нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим» (Книга буття українського народу, 72-73). Утвердження власної «центральності» подається тут не як виклик наявному «центрові», а радше як вимушений крок, зумовлений його (центру) деградацією й виродженням: «І цар, і панство не слов'янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер у Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов'янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перетворюються або в німця, або в француза, а істий слов'янин не любить ні царя, ні
