Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

найуспішніший лобіст українських справ у різних спілках та групах СРСР. Скрипник просував українізацію як політику націєтворення та намагався консолідувати українську національну державу[4] в межах СРСР у чеканні того дня, коли Україна ввійде до майбутньої всесвітньої соціалістичної співдружності на рівних із іншими розвиненими націями[5] Європи правах. Можливо, хтось вважатиме, що він був таким собі українським Ґомулкою чи Тіто, коли не брати до уваги, що йому бракувало влади й критично важливих важелів впливу — національної армії та поліції, які дали б йому змогу успішно виступити проти Москви. Проте певний час радянська Україна під орудою Скрипника, попри всі наявні елементи авторитаризму й тоталітаризму, була не таким уже й поганим сурогатом національної державності. У кожному разі, це було краще, ніж режим усеохопного національного гноблення, який прийшов згодом.

Кінець радянському заграванню із цим сурогатом національного визволення в межах кордонів СРСР настав під час першої п’ятирічки. Знищення національної інтелігенції та нової політичної еліти, пов’язаної зі Скрипником, по суті, відновлення кріпацтва через примусову колективізацію сільського господарства, цілеспрямована організація масового голоду в українських селах, який забрав із собою мільйони безневинних життів — усі ці найжахливіші вияви національного гноблення потребують окремого розгляду, аби вповні їх осягнути й дослідити. Тут я можу лише частково, «широкими мазками» описати ці явища та події.

Низка цінних досліджень, що їх провели науковці за межами Радянського Союзу, були вкрай важливими в моїй роботі. Бібліографія українського комунізму Юрія Лавриненка та дослідження українського націоналізму Панаса Феденка лишаються незамінними вихідними точками будь-якої подорожі до сучасної історії України[6]. Про історію радянської України та її Комуністичної партії писали Василь Дмитришин, Валентин Садовський, Всеволод Голубничий, Іван Майстренко та Роберт Салліван[7]. Їхні праці незамінні. Класичне дослідження Української революції залишається своєрідним базовим підручником із цього питання, хоча останнім часом його суттєво доповнила збірка за редакцією Тараса Гунчака[8]. Нещодавно вийшло нове видання дослідження Юрія Бориса про становлення радянської української держави[9]. Монографія Івана Майстренка, присвячена боротьбистам, та дослідження режиму П’ятакова 1919 року, яке здійснив Артур Адамс, також були корисними[10]. Цінні дослідження так званого «націонал-ухильництва» у Комуністичній партії (більшовиків) здійснили Януш Радзейовський, Всеволод Голубничий та Роман Сольчаник[11]. Праці Юрія Луцького, Мирослава Шкандрія та Юрія Лавриненка незамінні для розуміння літературних трендів та політики того періоду[12]. Іван Кошелівець опублікував цікаву біографію Миколи Скрипника[13]. Більш спеціалізованим, проте не менш важливим історичним темам радянського періоду української історії свої праці присвятили Мирон Кордуба, Борис Крупницький та Олександр Оглоблин[14]. Дослідження десятиліття масового терору (1929–1939) у радянській Україні Григорія Костюка незамінне для розуміння, як було придушено український національний комунізм[15].

У пригоді також стали й деякі праці радянських істориків, попри їхню офіційну скутість «партійною свідомістю», що надає навіть найкращим її зразкам упередженого характеру. Серед офіційних історій КП(б)У праці Мойсея Равич-Черкаського та Миколи Попова є одними з найперших та найбільш інформативними[16]. Українських комуністів, котрих засудили як «націонал-ухильників» у 1920-х роках, так і не було реабілітовано, а радянські історики пізнішого періоду не спромоглися опублікувати нічого, крім пустопорожніх засуджень усього, що ці «ухильники» сказали чи зробили. Миколі Скрипнику пощастило трохи більше завдяки вибірковій і тимчасовій реабілітації його постаті; у той період було видано й досить інформативну його біографію[17].

Усі дослідники, які працювали до мене, заслуговують на подяку за величезну частку того вартісного, що знайдеться в цій праці. За будь-які помилки в ній відповідає тільки її автор.

Частина 1

Від російської колонії до радянської республіки

Розділ І

Націоналізм і соціалізм в Україні

Націоналізм і соціалізм — це погляди на світ, які суперечать один одному, а проте намагаються пояснити людську спільноту на основі уявлень про групи, до яких належать окремі індивіди. Націоналізм зосереджується на нації та виступає за співпрацю між різними соціальними класами в межах певної мовної спільноти. Соціалізм бере за відправну точку класовий конфлікт та закликає пролетаріат до співпраці, яка виходить за національні межі, задля боротьби проти буржуазії будь-якої національності. Націоналізм зазвичай намагається уникнути класового конфлікту, оскільки це ослаблює національну єдність, тоді як соціалізм традиційно розглядає націоналізм як різновид буржуазної хибної свідомості, що лише стоїть на заваді боротьбі за соціальну справедливість. Ці два конфліктуючі поняття на перший погляд неможливо примирити чи узгодити, проте історія цього століття наводить багато прикладів їх поєднання. Український національний комунізм певною мірою був наступником особливого національного різновиду соціалізму, що постав задовго до революції 1917 року. Ця ідеологія, яку вперше систематизовано виклав Михайло Драгоманов у 1870-х і яку пізніше було вписано в марксистські рамки, постала як відповідь на особливу ситуацію з українською нацією[18]. Переважну більшість класів, котрі в дореволюційній Україні володіли різними видами власності, утворювали представники неукраїнського етносу, тоді як українці практично цілковито були нацією селян, які все ще не цілком звільнилися від кайданів кріпацтва й зазнавали утисків із боку уряду, що забороняв друк матеріалів українською мовою. Саме тому українське селянство було природним електоратом для тих, хто міг артикулювати їхні скарги та вимоги — і національні, і соціальні. Українська національна інтелігенція поєднала націоналізм та соціалізм, і це поєднання було спроможне висловлювати прагнення національної сільської більшості, спиратися на міцну підтримку населення, а також будувати незалежну Українську Народну Республіку. Попри те, що українці не змогли захистити свою політичну незалежність, вони ефективно заблокували встановлення будь-якого режиму, що не брав до уваги їхніх прагнень до національного визволення.

Марксизм і національне питання

Перш ніж відстежувати становлення політичних рухів на територіях, що пізніше стануть радянською Україною, варто стисло розглянути ті способи, за допомогою яких марксисти намагалися якось примиритися з національними прагненнями. Говорячи про це, марксисти послуговувалися терміном «національне питання».

Маркс із Енгельсом не розробили узгодженої теорії націоналізму й не дали жодних чітких вказівок, що з ним належить робити. Проте вони озвучили певні принципи, які можна підсумувати таким чином:

1. Пролетарський інтернаціоналізм. Маркс вважав, що робітники не