“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією - Микола Іванович Сенченко
Можна наводити чимало прикладів, але ще в 1929 р. сіоністський діяч М. Гроссман на сторінках берлінського журналу “Світанок” декларував: “Ніякі зусилля антисемітів не зупинять зростаючої сили німецького єврейства... Майже неможливо знайти хоч одну галузь німецького життя, в якій євреї не брали б більш ніж очевидну — панівну участь”[165].
І дійсно, не лише фінанси й промисловість, а й література, театр, кіно, преса були майже повністю підпорядковані іудеям.
Берлінський “Світанок” у 1925 р. писав: “Література — галузь, в якій євреї представлені найбільше, але далеко не єдина галузь єврейської діяльності. І в театрі на кожному кроці зустрінете євреїв-режисерів, акторів, співаків і танцюристів.
Режисер Макс Рейнгард — театральний новатор й законодавець. Його три берлінські театри — визнані храми сучасного драматичного мистецтва; три диригенти Державної Опери — Бруно Вальтер, Еріх Клайвер і Отто Клемперер — улюбленці всього музичного світу. Найвидатніші драматичні актори сучасної Німеччини — Зігфрід Арно, Фріц Кертнер, Макс Палленберг, Ернст Дейч — також євреї... Пройдіть редакціями, книжковими магазинами, театрами, парламентом і бюро великих гуманістичних рухів у Берліні, Франкфурті й Мюнхені. Подивіться на книги, що виставлені у вітринах, і на афіш, що красуються на перехрестях. Ви з подивом побачите, як багато добре відомих вам осіб та імен, які ви вважаєте чисто арійськими, належать євреям.
Візьміть пресу з її шістьма тисячами газет. Власники двох найбільших видавництв столиці Німеччини — фірми Рудольфа Моссе і Ульштейна — євреї. Два редактори зі світовими іменами — Теодор Вольф із “Берлінер Тагеблат” і Георг Бернгард із “Фоссіше Цайтунг” — також євреї. За ними йдуть “Франкфуртер Цайтунг” і десятки тижневих і щомісячних журналів, що задають тон у німецькій суспільній думці. Багато видань пацифістського руху і Ліги прав людини також випускають євреї, які є найактивнішими поборниками миру і свободи в Німеччині”.
Все це було, й було зовсім недавно... І все це є, і це — не кошмарний сон. Це сьогодення України.
Згадайте слова Моріса Голдштейна про Німеччину: “Євреї, по суті, стали розпоряджатися культурою народу, який заперечував їхнє право на це”.
Німецький народ заперечував “їхнє право на це”, а українська влада і політична гендлярсько-лихварська еліта — не заперечують.
А хто керує гуманітарною сферою в Україні?
Німецький антисемітизм — природна захисна реакція національного організму на хворобу. Культура — це над-Я нації, її психіка, і жодна стороння особа не має права розпоряжатися нею, тим більше без згоди господаря. Холокост — це природна відповідь на агресію, на хворобу психіки нації. Якщо не холокост щодо агресора, тоді геноцид державоутворювальної нації.
Культура не в її адаптованому до управління розумінні, яке цілком може набувати вигляду фашизму, — це сума знань, національного досвіду, релігійних норм і традицій, історично накопичених корінною нацією. Що більший обсяг цих знань, то розвиненішою є людина, більш життєздатною, більш конкурентоспроможною у виживанні й “природному відборі”.
Людина чинить опір будь-яким змінам психіки. Вона так влаштована, що тільки загроза знищення чи стан клінічної смерті можуть змінити її внутрішній світ. І ці зміни знаходять природне відображення в культурі народу.
Психіку нації сформовано на національних потрясіннях, катастрофах і конфліктах, вона унікальна й історична. Без доступу людини до інформації, здатної змінити її психіку і психіку нації в критичних умовах, втрачаються не лише можливість соціальної адаптації, а й соціальні орієнтири, а отже, й можливість контролю влади.
Євреї могли розпоряджатися німецькою культурою, тільки придушивши німецьку національну еліту, як, зрештою, придушують сьогодні й українську. А коли культура та інтелект в загоні — керувати береться єфрейтор, який хапається за пістолет щоразу, коли чує слово “культура”. Для нього культура — примара ворога і його зброї. Німці в ситуації, що склалася, не могли ставитися до культури інакше, оскільки вона була єврейською за суттю й відображала інтереси євреїв.
Як же так, скажуть іудофіли. Адже було багато талановитих євреїв, що зробили значний внесок у культуру України, Німеччини й у світову культуру загалом. Так, було. Проте не їх, дійсно асимільованих до культури корінної нації, підтримували єврейський капітал і національна релігія, а їхніх антиподів, дії яких були спрямовані на руйнування культур і держав, самосвідомості народів.
Пізніше і євреїв-асимілянтів знищували разом з національною елітою. Саме їх, зраджених кровними побратимами, знищував Гітлер у Німеччині. Кожна спроба виділення з іудаїзму здорової частини закінчувалася знищенням, але руками неєвреїв.
Не французи, німці, росіяни чи українці є ідеологами “вільної любові”. Не українські націоналісти вимагають легалізації проституції в сучасній Україні, не вони зоорганізували й друкують низькопробне чтиво на кталт “Бульвару” і не українські націоналісти цілеспрямовано постачають на телеканали українського телебачення західне паскудство, яке продукує Голлівуд. А що він продукує? Насильство, секс, насильство, секс... — ця тема не сходить з пера письменників, сценаристів і кінодраматургів країн Заходу.
Але згадаймо тих, хто продукує. На обкладинці видання “Момент” за серпень 1996 року зазначено: “Евреи управляют Голливудом, ну и что?”. Стаття, написана відомим кінокритиком Майклом Медвідем, містить такі зауваги: “Цілком безглуздо заперечувати справжню владу євреїв у суспільній культурі. В будь-якому списку впливових виконавчих продюсерів великих кіностудій більшість імен явно єврейські”. Медвід повідомляє, що студія Уолта Діснея наймає режисерами тільки високооплачуваних євреїв, таких, як Джеффрі Каценберг, Майкл Овіц і Джо Рос.
Хто виконує роль психоаналітиків “культурної революції”?