Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Фундаментальне перетворення людини необхідне не лише з погляду етичного та релігійного, не лише як пси­хологічна потреба, зумовлена патогенною природою ни­нішнього соціального устрою, а і як неодмінна умова фі­зичного виживання людського роду. Праведне життя є не тільки вимогою морального чи релігійного штабу. Вперше в історії фізичне виживання людського роду залежить від радикальної зміни людського серця. Проте зміна людсько­го серця можлива тільки за умови докорінних соціально-економічних перетворень. Вони — передумови для такої зміни, а також запорука мужності і далекоглядності.

ЧИ Є АЛЬТЕРНАТИВА КАТАСТРОФІ?

Усі відомості, про які тут ідеться, вже опубліковані й добре відомі. І з огляду на це майже неймовірним видасть­ся той факт, що жодних серйозних зусиль не докладається, аби запобігти трагічному вироку долі. Тоді як у приватному житті кожен, крім хіба божевільного, вмить реагує на загро­зу, у суспільному житті бачимо протилежне: наші провідни­ки, відповідальні за стан справ у суспільстві, дармують, а громадяни, які довірили їм свою долю, дозоляють це.

Як сталося, щоб найсильніший з усіх інстинктів — ін­стинкт самозбереження — здавалося б, припинив керува­ти нашими вчинками? Звичне пояснення цьому — нібито діяльність наших державних лідерів вказує на розуміння ними необхідності запобігти всесвітній катастрофі: нескін­ченні конференції, ухвалення резолюцій, переговори про роззброєння створюють враження, ніби щось та робиться для розв'язання проблеми. Але нічого по-справжньому важ­ливого не стається: обидві сторони — і керівні особи, і пере­січні громадяни — заколисують свою свідомість і своє ба­жання вижити, вдаючи, що вони знають правильний шлях і рухаються в потрібному напрямку.

Інше пояснення — це те, що егоїзм, породжений сис­темою, виховує лідерів, для яких особистий успіх важли­віший за соціальну відповідальність. Уже навіть не шокує, якщо політичні лідери та бізнесові керівники приймають рішення на власну особисту користь, нехай ці рішення шкід­ливі й небезпечні для суспільства. А й справді, якщо егоїзм — це один із стовпів сучасної практичної етики, то чому вони мають вести себе інакше?! Вони нібито й не знають, що за­жерливість (як і покірність) робить людей дурними, навіть якщо вони в особистому житті дбають про власні інтереси, піклуються про себе і своїх близьких (див.: Ж. Піаже «Мо­ральні судження дитини» [90]). Рядові члени суспільства також егоїстично поглинуті особистими справами і не по­мічають того, що перебуває поза межами їхнього власного вузького світу.

Ще одну причину послаблення інстинкту самозбере­ження можна визначити так: постала необхідність у на­стільки глибоких змінах у способі життя людей, що люди відмовляються приносити сьогодні якусь жертву в ім'я цих змін, віддаючи перевагу життю під загрозою масштабної катастрофи. Аргументом на користь цієї думки є пошире­ність серед певного типу людей такого ставлення до жит­тя. Ілюструє його випадок, що стався з Артуром Кестлером під час громадянської війни в Іспанії і був ним описаний. Коли надійшло повідомлення про наступ військ Франко, Кестлер перебував на віллі, затишній і комфортабельній, що належала його приятелю. Солдати з'являться вночі і, дуже ймовірно, застрелять Кестлера. Але ще можна вряту­ватися втечею... Та ніч за вікном стояла холодна, дощило, а в будинку було тепло і затишно, і він лишився. Його взяли в полон, і життя Кестлера якимось дивом, ціною великих зусиль врятували через кілька тижнів друзі-журналісти. Така поведінка характерна для людей, які ладні померти в ліжку «власною смертю», замість того щоб змусити себе встановити діагноз якоїсь серйозної недуги, прооперува­тися й одужати.

Окрім описаних причин фатальної пасивності людини в питаннях життя і смерті, є ще одна, яка, влас­не, й змусила мене написати цю книгу. Я маю на увазі ось що: на сьогодні у нас нема жодних інших моделей суспільного устрою, окрім корпоративного капіталізму, соціал-демократичного чи радянського соціалізму або технократичного «фашизму з усміхненим обличчям». Ця думка підкріплена фактом, що досі було обмаль спроб до­слідити реальності нових моделей суспільства і провести експерименти з ними. Справді, щоб винайти нові й ре­алістичні альтернативи побудови людського суспільства, однієї лиш уяви не досить. Проблеми соціальної рекон­струкції мають стати, бодай частково, предметом тако­го ж глибокого аналізу з боку кращих інтелектуальних сил сучасності, як це сьогодні спостерігаємо в галузі науки й техніки.

Головна тема цієї книги — аналіз двох основних спо­собів існування: володіння та буття. У першому розділі на­водяться деякі загальні спостереження стосовно різниці між вказаними двома способами. У другому розділі ця різ­ниця ілюструється прикладами з життя, які читач може легко співвіднести з власним досвідом. У розділі третьому подано трактування володіння та буття у Старому й Новому Заповітах, а також у творах Мейстера Екхарта. Наступні розділи присвячено особливо складній проблемі — аналізу різниці між володінням та буттям як способами існуван­ня, де я намагаюся зробити теоретичні висновки на основі емпіричних даних. Аж до останніх розділів описуються пе­реважно індивідуальні аспекти цих двох основних спосо­бів існування; наприкінці розглядаються їхня роль у фор­муванні Нової Людини та Нового Суспільства і можливі альтернативи згубному для людини способу існування та соціально-економічному розвитку всього світу, який є на­разі катастрофічним.

ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ

І. ПЕРШИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ

ВАЖЛИВІСТЬ РОЗРІЗНЕННЯ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ

Альтернатива «мати» проти «бути» суперечить здо­ровому глузду. На перший погляд здається: щось мати — це нормальна функція нашого життя. Щоб жити, ми повинні мати речі. Окрім усього, ми мусимо мати речі, аби отри­мувати від них задоволення. У культурі, де найголовніша мета — мати, і мати все більше та більше, і в якій можуть говорити про когось, що «він вартує мільйони доларів», яка вже може бути альтернатива між «мати» й «бути»? Навпа­ки, схоже на те, що сама сутність «бути» означає «мати»; і коли хтось не має нічого, то він тоді і є ніхто.

Але все ж великі Вчителі Життя зробили альтернати­ву між «мати» й «бути» центральною інтригою своїх філо­софських систем. Будда вчив: щоб прийти до найвищого рівня людського розвитку, ми не повинні бажати влас­ності. Ісус повчав: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто заради мене згубить душу свою, той її збереже. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але занапастить чи згубить себе?» (Євангеліє від Луки, IX, 24— 25). Мейстер Екхарт твердив, що не мати нічого й робити себе відкритим і «незаповненим», не даючи своєму «Я» ста­вати в себе на шляху, — це стан, потрібний для досягнення духовного багатства і сили. Маркс вчив, що розкіш — це така ж вада, як і бідність, і що наша мета —