Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Наші дослідники із вдячністю цитували московського академіка, казали, що «життя підтвердило правдивість слів Федора Корша».

Коли 8 січня 2008 р., працюючи над книгою про отамана Зеленого, я намагався відтворити перебіг Першого всеукраїнського військового з'їзду, ще раз зазирнув до книги Романа Млиновецького, зіставив документи, наведені в ній, зі спогадами інших очевидців, наприклад делегата Івана Драбатого, і раптом збагнув: під час цього з'їзду хтось стояв за Петлюрою і настирливо лобіював його, невійськового, на посаду голови військового з'їзду, а тоді й на посаду Генерального секретаря з військових справ. Для цього «отой хтось» використовував різні методи, нечесні також… Що ж це за таємничі сили? Може, масони? За цією думкою засвітилась інша: «А Корш часом не масон? І чи його надзвичайна оцінка скромного бухгалтера і редактора «Украинской жизни» не була увертюрою масонської змови проти українського народу? Чи не відтоді почалося просування Петлюри?»

Я почав шукати відповідь на це питання і з'ясував, що Федір Корш, як і багато інших інтелектуалів, справді був масоном. І саме він засватав Петлюру до масонської ложі, яку й очолював. Виявилося, що саме завдяки масонам скромний бухгалтер опинився на високооплачуваній посаді заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання 8-ї російської армії. З цієї посади і почалося сходження Петлюри, штучної постаті, до вершин історичної слави, слави геростратової…

Висновки напрошуються невтішні й печальні. Може, відкласти ручку і цієї теми більше не торкатися? Інакше доведеться піднімати руку на «святе святих» українського міфу про Визвольну боротьбу українського народу, боротьбу, до слова, реальну і запеклу. «Це може тобі зашкодити», — підказував розум. «А хіба ти можеш інакше?» — нагадувало серце.

Вирішив писати, як знаю, як бачу, як відчуваю. Знаю, що наклепи будуть. Без них не обходиться жодна серйозна справа.

Буде як і було. Всіх, хто несе правду своєму народові, побивають, аби не вчились на власних помилках.

Знайдеться і якийсь сучий син, поплескає заохочувально по плечу і мовить злорадно: «Маладєц, давай, давай, бєй етово Пєтлюру».

Знеохочує до праці і думка про недоступні пласти інформації, які, може, й навічно залишаться за масонськими лаштунками.

Як реставрувати тоді події, як не помилитися?..

16 листопада 2002 р. з Валерієм Войтовичем ми вирушили до Трипілля. Валерій склав мені компанію, бо давно хотів побувати на Дівич-горі, сфотографувати її для книги «Українська міфологія», над якою завершував роботу, та набрати святої землі для свого музею. Звичайно ж, і я оцінював Дівич-гору як українську святиню, як свідка тих часів, коли нашим прабатькам дорожче була своя віра, ніж запозичена грецька. Але Дівич-гора цікавила мене і як опорний пункт славних трипільців у боротьбі за волю. Ще за часів Київської Русі, напевно й раніше, тут стояли сторожові пости трипільців.

Влітку 1919 року, коли козаки виловлювали по чагарниках «радімих», а на Дніпрі з боку Києва з’явились підозрілі цяточки, місцеві дівчата на прохання гармаша витягнули на Дівич-гору гармату. Та ще і стрільна принесли. Про це зі слів трипільської жінки написав письменник Борис Антоненко-Давидович.

Тим часом цяточки перетворилися на ворожі кораблі. Першим же пострілом гармаш, колишній унтер-офіцер царської армії, влучив у один із них. «Хто не загинув від вибуху, — переказував Борис Антоненко-Давидович, — той почав рятуватися в Дніпрі, бо пароплав одразу почав тонути. Ну, а другий і третій пароплави, побачивши — «Еге, тут діло погане! Зелений уміє дряпатись!» — повернули назад до Києва…» [7, с. 1224].

Про трипільського отамана я писав ще в середині 1990-х років у «Незборимій нації». 1997 року в Київському міському будинку вчителя провів вечір його пам'яті. А 1998 року вийшла моя книга «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії», один із нарисів якої було присвячено Зеленому. Зробив про нього я і радіопередачу. Згодом вона увійшла до книги «Повернення отаманів Гайдамацького краю» як розділ. Звичайно, я розумів, що то лише проба пера, що про отамана Зеленого треба писати розлогіше, детальніше. Все-таки це найкрупніший козацький воєначальник ХХ століття. 35 тисяч вояків — це ж ціла армія!

Де тільки не побував Данило Терпило — не лише Правобережжя стелилося під босі ноги зеленівців, а й Лівобережна Україна. Якщо бути точним, то Зелений діяв на теренах чотирьох губерній — Київської, Полтавської, Чернігівської і Подільської. Побував і під Львовом, щоправда не із власної волі. Ось деякі міста, де трипільський отаман бив «московсько-жидівську комуну»: Київ, Васильків, Біла Церква, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівка, Медвин, Богуслав, Ставище, Рокитне, Христинівка, Тараща, Жашків, Умань… Слава бігла попереду його полків, залітаючи туди, де отаманові й не пощастило бути. Аж на Запоріжжі захоплювалися Зеленим. Про це свідчить спогад Олександра Кошеля, в 1919 р. повстанця отамана Олександра Чайківського. «Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, — писав Кошель. — Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання» [35А]. Отак працювало ім'я Зеленого!..

Але вертаюся в листопад 2002 року. Поспілкувавшись із Дівич-горою та попросивши в неї вибачення за несанкціоноване вторгнення, пішли шукати Катерину Іллівну Булавин, двоюрідну онуку отамана Зеленого. Йшли вуличкою, яка оперізує Дівич-гору, як кулеметна «лєнта». Її назва шокувала своєю невідповідністю — Пушкіна! До чого цей Пушкін тут, у Трипіллі? Невже з Ефіопії добирався в Петербург через Трипілля?.. Назвали б краще іменем Зеленого, Григорія Косинки чи Максима Терпила. Все ж таки наші люди! Та й талантом їх Бог не обділив! Письменник Григорій Косинка-Стрілець із сусідньої Щербанівки, до слова, у штабі Зеленого був за писаря.

Людина я вільна, незакомлексована. Побачив у траншеї людей (копали щось) і підійшов. А в руці книжка — «Повернення отаманів Гайдамацького краю».

Привітавшись, питаю:

— Ви колись бачили таку книжку?

Копачі здивовано виглянули із траншеї.

— А тут про