Крутосхил - Юрій Володимирович Покальчук

- Ви - наша надія, надія української нації! Ми спромоглися організувати врешті й у Києві свої українські гімназії, ми важко долаємо російськомовну надкультуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні йти на смерть заради України! Заради неї треба жити і творити в ній! Сіяти далі, поміж інших, знання і любов до нашої землі...

Директора слухали більше з чемності. В залі невдоволено гули гімназисти, і врешті голос його урвався.

- Діти мої, — здавалось, він зараз заплаче, — побережіть хоч тих, хто менший за вас! Я дуже прошу — заборонити приймати до куреня учнів з шостого класу і менших. Я ціную ваш шляхетний патріотизм, шаную його, але збережіть дітей...

Він уже не міг говорити далі, в очах стояли сльози.

- Старий вже, — сказав Євген Тарнавський, який сидів ліворуч від Сашка. — Старий, хоч і славний чоловік. Але не тямить, що сьогодні час стріляти у ворогів України, а не промови говорити. І треба йти всім, як один — на фронт!

Сашко мовчав.

Він думав про матір. Уявляв собі вечірню розмову вдома, і подумки вже просив у батьків пробачення, і прощався з ними.

Він уже бачив себе у військовому однострої з рушницею в руках, поряд із товаришами-однокласниками. Ось вони плече до плеча йдуть у наступ, і ворог відступає, його втримали вони — Студентський і Гімназійний курені Січових Стрільців, і серед них Сашко Пипський, просто стрілець української армії, один з її героїв, з її надій на прийдешнє...

Постанови прийняли.

Наступного дня з десятої години ранку починався запис до Студентського куреня у приміщенні Педагогічного музею.

У цьому будинку засідала Центральна Рада, тут кувалась перша нова українська державність, і тут учні Другої української гімназії у складі так званого «Бойового куреня партії соціал-революціонерів» охороняли помешкання Центральної Ради під час боротьби з командуючим Київським Округом, російським есером Оберучевим. Цілий 1917 рік Сашко з товаришами товклися на хорах і у вестибюлі музею, дослухаючись до промов українських міністрів і депутатів Центральної Ради.

Сашко Пипський дістався сюди близько пів на одинадцяту, домовившись попередньо з Гнаткевичем і Тарнавським зустрітись біля входу в музей. Йому довелося встати доволі рано, заки він добрів з Подолу до приміщення музею. Вже встигли просохнути сльози, які несамохіть лились у нього з очей, коли, плачучи мовчки, мати хрестила його па порозі дому, коли притискав його до грудей батько, читаючи на дорогу молитву, як притихлі також із сльозами на очах дивились на Сашка його сестри і братик. Вчорашнє роздратування, яке піднялось було в нього, коли мама почала вмовляти його не йти на війну, і зависла в повітрі нещасливо батькова мовчазна задума, і врешті похапливе беззмістовне збирання Сашка в дорогу, все це вранці замінилось раптовим страхом полишати домівку. Підвівся у Сашкові страх незнаного, незвіданого, страх опинитись без рідних, і Сашко сам злякався свого страху ще більше, злякався, що раптом не стачить у нього духу, раптом виявиться, що він — боягуз, відмовник-зрадник! Ні! — і він, швиденько попрощавшись із батьками й меншою дітворою, прожогом майже кинувся геть. Раз лише озирнувся й побачив, що всі рідні його разом стоять на порозі дому і дивляться йому вслід.

Він почимчикував швидше, вже не озирався, і сльози текли йому по щоках. Сашко опустив голову і йшов так довго, не витираючи сліз, аж вони всохли самі. Настрій печалі поволі вщух, Сашко наслинив носовичка, якого дбайливо всунула мама йому в кишеню з вишитою нею ж монограмою О.П. і дбайливо протер очі, бо хтось би з товаришів міг запідозрити, що він плакав або щось таке. Почали б кепкувати, а це було в їхньому гурті зараз пайдошкульніше - якщо хтось перейме тебе у якійсь дитячій, нечоловічій, немужній звичці чи дії. Щодо мужності, то Сашкові вже доводилось не раз чути різні історії про походеньки вдалих коханців, містечкових донжуанів чи знайомців київських повій.

Він червонів при таких розповідях, хвилювався аж до трему в колінах, але намагався нічим цього не зрадити, на запитання знизував плечима, або заперечливо хитав головою, але мовчки, бо ж навіть голосу свого хвилі такої розмови боявся, аби не зрадити свою ніяковість, свій жагучіш інтерес до таїни іншої статі і того, що стоїть за бар’єром першого досвіду, і водночас не викрити несамохіть своє цілковите незнання, нерозуміння, неусвідомлення того, що можна і що не можна, де правда і де гріх, і відтак подив, чому попри всю гріховність таких чинів є люди, що живуть так грішно і радіють цьому, і можуть бути водночас і патріотами, справжніми українцями, і...

Таких запитань народжувалось мільйон. Найближчим другом Сашка був Витько Туркевич, який поїхав на різдвяні вакації десь до родичів на Житомирщину, і мав би вже й приїхати, але досі не з’явився. Чи прийде він записуватись до українського війська, чи прийде, чи встигне, Сашко тепер не знав. І це також особливо боліло йому зараз, бо без Витька все було якось не так, все ніби бракувало зараз Сашкові однієї руки. Він думав нині про Витька незупинно, все сподіваючись, що той таки появиться в останню хвилину. Витька досі не було у Києві, і зараз Сашко, йдучи повз Володимирську гірку, зітхнув, намагаючись уявити, як і коли Туркевич може дістатись до Києва, і коли вони, новітні стрільці, поїдуть на місце боїв.

Туркевичі жили також на Подолі, відносно недалеко від Киселівки, де оселився отець Василь Пипський з родиною. Щойно організувалась українська гімназія, і Сашко опинився в одному класі з Витьком Туркевичем. Першого ж дня виявилось, що їм по дорозі додому, і оцих два роки вони були геть нерозлучні.

З Витьком Сашко ділився всім, що почував і думав, майже всім, якщо точніше, бо деякі речі він ще просто не вмів

ВИМОВИТИ чи висловити, але зрозуміло було, якщо з кимось може говорити відверто, то тільки з Витьком.

Батько Витька був залізничний інженер, вдома ще молодший брат і мама. Родина свідомо українська. Витько - високий, худорлявий, короткозорий. Окуляри, однак, надівав тільки в гімназії, хоч зазвичай носив їх із собою повсякчас. Жвавий, завжди усміхнений, дотепний веселун. Таким Витько був у компанії товаришів, па людях. А от з Сашком він відкривався мрійливим і замисленим, тонким, вразливим і ніжним душею. Те, що приховував від