ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: - Микола Юрійович Рябчук

рівні «тутешніх» кінця XVIII – початку XIX ст. Цей етнічний субстрат, що не має чіткої національної ідентичності («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци» – так найчастіше вони себе визначають), є типовим продуктом середньовіччя, не таким уже й, зрештою, анахронічним, беручи до уваги напівфеодальний характер совєтських колгоспів і всього соціалізму загалом. Володимир Гриньов має рацію лише в тому, що ця частина справді не конче мусить ставати етнічно українською, а тим паче україномовною нацією, як того б хотілося тим 30 відсоткам населення, котрі вже цією нацією стали. Східноукраїнський етнічний субстрат у принципі може стати якою завгодно нацією – російською, совєтською, есендівською донецько-криворізькою, – але незаперечним є те, що якоюсь нацією йому таки доведеться ставати, бо сучасний світ світом націй (і націоналізмів – різного ґатунку), тож перебувати вічно в донаціональному стані навряд чи комусь вдасться. Ось про цей неминучий процес, а також про його максимально можливе взаємоузгодження з інтересами української нації, яка вже сформована (хай лише на третину чи четвертину) і яка вже навряд чи відмовиться від своєї української ідентичності на користь есендівської чи донецько-комунарської, власне, й мусили б поміркувати місцеві ліберали – і українські, й російські.

Два заключних розділи «Нової України» присвячено питанням національної безпеки та україно-російських взаємин. Передостанній розділ є чи не найкращим, передусім завдяки слушному концептуальному висновку про те, що національній безпеці України «загрожує не зовнішній світ, а внутрішня невлаштованість суспільства й недовіра до державної влади». Що ж до останнього розділу, то він побудований на сумнівному, хоч і типовому для «лібералів України» концептуальному засновку про «націоналістичну» українську верхівку, яка через особисті амбіції та політичну кон'юнктуру нагнітає антиросійські настрої і тим самим усе псує в українсько-російських взаєминах. Докладніше про цю ідею ми поговоримо, розглядаючи другу з рецензованих тут книжок.

Євразійський вибір

Книжка Д. Видріна й Д. Табачника («Україна на порозі XXI-го століття: політичний аспект», 1995) надрукована по-українськи і по-англійськи, хоч треба зразу зазначити, що англійський переклад читати неможливо – враження таке, ніби його робив комп'ютер. Цей убогий переклад тим більш дивний, коли взяти до уваги високе офіційне становище обох авторів (принаймні на момент публікації), а також той факт, що одним із спонсорів книжки є американський фонд Макарті. Другий недолік книги – відсутність вступу, в якому б автори окреслили основну проблематику свого дослідження, головні аргументи й тези, які мають бути підтверджені чи спростовані, та загальну мету книжки, її, так би мовити, сподіваний результат. Нема тут, на жаль, і заключного розділу, в кому би підбивалися підсумки та резюмувалися основні ідеї.

Підхід обох авторів до суспільної проблематики, яку вони розглядають, можна назвати, як і у випадку з В. Гриньовим, ліберально-демократичним. Обидва вони цілком слушно пов'язують повільність українських реформ із млявим становленням громадянського суспільства в Україні:

Як і в усіх пост-тоталітарних державах, у нас ще не склалося громадянське суспільство в його традиційному розумінні: тобто таке, де більшість співгромадян поділяють єдину систему загальних цінностей, моральних підвалин, ідеалів, міфів, цілей, суспільних норм тощо.

Як наслідок – розбудова держави сильно випереджає розбудову суспільства, і тому інститути влади часто немовби зависають над порожнечею: їм не зовсім ясно, які цінності та інтереси суспільства вони мають обстоювати й захищати (крім поки що єдиної домінуючої цінності – незалежності та суверенітету).

Повільне становлення громадянського суспільства законсервонує ситуацію, в якій держанні структури відбивають в основному лише інтереси правлячої посткомуністичної номенклатури. Недорозвиненість громадянського суспільства, вважають автори, зумовлена відсутністю середнього класу, приватної власності та структурованих політичних партій (той «середній клас» і та «приватна власність», що формуються нині в Україні, мають переважно кримінальне походження і слугують основою радше кланового, ніж громадянського суспільства). Жодна політична група в парламенті, стверджують Д. Видрін і Д. Табачник, не зацікавлена в радикальних реформах, бо нездатна запропонувати програму, яка б консолідувала суспільство. Той корумпований «середній клас», що існує нині, не потребує реформ, які б охопили ціле суспільство, – він дбає лише про власне збагаченя. Протягом трьох років уряд Кравчука успішно задовольняв потреби цього прошарку, даючи йому змогу заробляті шалені гроші на міжнародній торгівлі та фінансових операціях і широко відкриваючи цьому капіталові доступ до номенклатурної «прихватизації».

Автори вважають, що «в Україні сталися значні зміни, але не сталося нічого такого, що можна було б вважати кардинальним». Прихід Кучми до влади вони характеризують як «політичну перемогу промислового істеблішменту, виразника інтересів національного капіталу» – на противагу торгово-банківському, що підтримував і, відповідно, підтримувався політикою Леоніда Кравчука.

Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, зводить до мінімуму їхню роль як ґенератора нових ідей та програм, унеможливлює появу значних політичних фігур і, що найгірше, консервує недорозвиненість українських законодавчої та судової систем. Вона є однією з причин неефективності й гіперкорумпованості державних структур та уподібнення президентської адміністрації до апарату ЦК КПУ (останнє зауваження особливо цікаве, оскільки зроблене ніким іншим, як двома високопоставленими працівниками тої ж таки президентської адміністрації, розташованої, з іронії долі, в будинку колишнього ЦК КПУ).

Автори пропонують цікаве обговорення проблеми українських еліт чи, власне, їхньої відсутності, зазначаючи, зокрема, що Україна є найбільшою країною світу, яка не має політичних еліт. Характерною ознакою сучасної української еліти, вважають вони, «є превалювання інстинкту власної безпеки над політичним інстинктом безпеки національної» – схематично еволюцію українських еліт можна розкласти на чотири етапи:

1) Номенклатура (формальна еліта) – 1990-91 рр.

2) Вербальні політики (переделіта) – 1992 р.

3) Цехові політики (корпоративна еліта) – 1993-94 pp.

4) Інтегральні політики (власне еліта) -?

Обговорюючи різні типи політиків, які виявились у ході передвиборчої кампанії 1994 року, Д. Видрін і Д. Табачник характеризують Л. Кравчука як ідеолога, покликання якого – творення нових ідеологем-пояснень, нової політичної мови для молодої держави після розпаду СССР. Натомість Л. Кучма характеризується як «політик-керуючий, президент-менеджер, основна місія якого – брати участь у безпосередньому управлінні справами країни». Йому приписується схильність до конкретних дій, прийняття рішень та особистої відповідальності і, відповідно, нехіть до ідеології.

З-поміж інших політиків чи не найвищу оцінку отримує лідер соціалістів Олександр Мороз, котрий, як не парадоксально, наближається до західного типу партійного професійного інтегрального політика. Він хоч і не завжди успішно, але намагається інтегрувати ідеологічні функції Кравчука і менеджерські Кучми. Однак йому поки що не вистачає західного досвіду не прямого, а побічного управління країною через закони, а не декларації та укази. З іншого боку, наше суспільство ще не затребувало типу політика-законника, політика-казуїста, який здатний умілим законодавчим маніпулюванням впливати на соціальну реальність. Крім того, донині в суспільстві