Багряні жнива Української революції - Роман Миколайович Коваль
Міцної влади в селі не існувало — все ж таки до Могилева 20 верст, а до станції Вендичани — 12. І почали селяни піднімати голови. Недовго вони роздивлялися. Пощо довго думати? Коли й так все ясно. Пани втекли, а земля їхня лишилася. 520 десятин було тільки в маєтку сільськогосподарської школи в Слідах… Для початку кинули в приміщення школи гранату. Це подіяло: за кілька днів персонал терміново виїхав, залишивши маєток і школу безборонними.
На Поділлі разом із фільварками і палацами селяни нищили культурні й наукові установи, що існували в помістях передових дідичів. Так розгромили метеорологічну обсерваторію графа Моркова в Ольчедаєві Могилівського повіту, розруйнували Плотянську сільськогосподарську школу князя Трубецького в Балтському повіті…
Селяни не тільки ділили землю і забирали худобу, а й руйнували панські будинки, палили будівлі, трощили музикальні інструменти, — хоч все це можна було використати для власних потреб.
Вандалізм можна було списати на «темноту» селян. Але все ж вони свою логіку мали. Як маєтки залишити в цілості, то пани можуть повернутися, а от на згарища — навряд. Палац — своєрідна панська фортеця. Отож, хто ненавидить пана й не хоче його повернення, — руйнуй все, щоб паном більше в околиці не тхнуло! А різні «метеорологічні обсерваторії» — це «від диявола», а отже, палить їх треба в першу чергу.
Логіка у кожного своя. І однаково незламна, переконлива…
«Чи могла уціліти Слідянська земська сільськогосподарська школа з маєтком у 520 десятин у глухому селі, посеред моря розбурханого селянства?» — запитував себе автор спогаду Данило Усенко. Відповідь була очевидною… Та все ж якщо є влада, то не схилятися ж їй «перед темними проявами селян».
І ось прийшла вістка: всі, хто засіяв панські землі, повинен віддати третину врожаю. Та хто ж добровільно віддасть?! Тільки відчуття неминучості покарання могло змусити селянина віддати частину свого дорібку… Хто відчув небезпеку, вирішив за краще знести до фільварку те, що могли в нього знайти. Мусив погодитися віддати з урожаю частину зерна.
Зрозуміло, селянам радості це не додавало… Отож гетьманська влада, завдяки якій колишні землевласники поверталися на свої угіддя і відшкодували втрачене, селянами трактувалась як ворожа… А тут ще чутки про жорстокі каральні експедиції в інших селах…
Прийшла каральна експедиція і до їхнього села. Перед тим як увійти в Сліди, жовніри зчинили страшенну стрілянину. «Од несподіванки й страху люде втратили тяму». Хто тікав у жита, хто плакав, хто голосив…
Відділ складався з галицьких поляків, які розуміли українську та й вміли нею спілкуватися. Якщо можна назвати спілкуванням суцільну лайку.
Людей били страшно. Лупцювали всіх: і того, хто зізнався, що взяв участь у грабунку маєтку, і того, хто не зізнавався. «Били (тих), хто мовчав, били — хто відповідав». Дісталося всім — і винним, і невинним… «Після цих сумних днів селяне поробились мов шовкові». Й почали звозити возами награбовані речі.
Хто продав уже панську худобу, вертав грошима — і, слід сказати, за досить низькими цінами… Одному бідакові не поталанило. Під час розгрому маєтку і слідянської школи він трохи забарився, а проворніші все розтягли. Залишилося дві шкапи. Він їх брати не хотів, але сусіди таки спокусили його. Невдовзі шкапи подохли, ніякого доходу до бідного господарства не додавши. І от тепер за них треба платити. А з чого? Хоч, може, і невеликі гроші мали стягти з нього як компенсацію, але де їх взяти? Отак став він боржником… І сам над собою сміявся…
15 серпня до села знову підійшло військо… Йшло воно по Вендичанській дорозі. Тепер це були повстанці. Розгромивши кілька фільварків, вони прийшли і у Сліди.
Одразу почалися самосуди. Розстріляли управителя сусідньої економії, досить привітного чоловіка, який жив із селянами в мирі та злагоді. Розстріляли кількох його помічників… Вбили й учня сільськогосподарської школи Василя із Лозової. Кількох арештували, серед них і Данила — як представника «панської верстви», бо ж був він уповноважений відновити школу та приймав від селян пограбоване майно… Затримали й кількох «жидів».
Повстання вибухнуло ще 13 серпня — за 20 верст від Слідів, у районі Ольчедаєва, Ломазова та Вакліївки. Почалося все з невеликого гуртка в 30–40 чоловік. Але чутка, що на 15 серпня призначене повстання по всій Україні, додавала хоробрості й ентузіазму. Отож наступного дня повстанців уже було дві сотні. А 15 серпня зібралося понад тисячу гайдамаків. Багато приєдналося і слідничан. Тим більше що завдання повстанського відділу не виглядало надто важким — треба було лише захопити повітове місто Могилів з усіма його складами…
Повстання охопило район у 25 верст у довжину і 15 у ширину.
Населення скрізь співчувало повстанцям…
Євреїв відпустили: «Вони своє діло мають, то і хай собі йдуть». Хотіли відпустили й учнів сільськогосподарської школи, та була інша думка: «Нащо їх пускати? Попались панки, то й перестріляти. Побачимо хоч, як будуть ногами дриґать».
Вирішили все ж із самосудами покінчити і передати їхню долю на волю громади…
Надвечір 15 серпня почалась «розбивка» повстанців.
«За короткий час виладувались сотні зо всіма старшинами, писарями та хвершалами. Словом — із хаосу виросло муштрове військо».
Почався суд над заарештованими. Данила та ще кількох учнів звільнили, а одного, який допомагав австрійським полякам у пошуках панського добра та ще й місцеву селянку загнав своїми приставаннями на слизьке, скарали на горло.
На ніч багато повстанців розійшлося по хатах сусідніх сіл. У лісі коло вогнів залишилось близько 700 повстанців. На ранок усі мали зійтися разом і рушити на Могилів. Та австрійці випередили…
Власне, все вирішила техніка — австрійці підтягли гармати і залили вогнем ліс. Багато повстанців погинуло, ще більше втекло. «Дядьки спішили до своїх осель, щоб австрійці не застали хату без господаря». Бо австрійці палили ті хати, де не виявилося господаря.
У Слідах стався такий випадок. Австрійці шукали одного
