Отаман Іван Сірко - Євген Біба

Цікава історія цього прототипу. Якось І. Рєпін переправлявся з Д. Яворницьким поромом через Дніпро. Тут же був і поміщик В. Тарновський, який сидів у своєму фаетоні. Художник звернув увагу на поміщицького кучера Нікішку. Це був низенький, рудуватий чоловік із кількома зубами в роті. Коли він сміявся, Ілля Рєпін пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже саме так мав сміятися козак на картині, де запорожці складають листа султанові. Ілля Юхимович швидко розгорнув альбом і зафіксував олівцем основні риси знайденого типу. Це був вдалий фрагмент до задуманої картини.

З-за Нікішки визирає студент-татарин, якому художник «позичив» білі, густі, міцні зуби з запорозького черепа. Спереду, праворуч від студента-татарина, височить важка, кремезна постать у червоному жупані, смушевій шапці та з шаблюкою на боку. Це професор Петербурзької консерваторії А. Рубець. За його спиною стояв гладкий козак із таким випнутим наперед черепом, що здавалося, воно трясеться від сміху. Але згодом художник зняв його з картини й намалював чоловіка в сірому кобеняку з так званою «богородицею» на спині, з відкритою голеною головою та чубом, піднятим догори. Перед А. Рубцем сидить славетний кошовий отаман Запорозького Війська Іван Сірко з демонічним виразом очей, з люлькою в роті й у шапці, критій чорним сукном і підбитій сірим смушком, з розрізом попереду. Отамана художник малював із популярного свого часу генерала, дотепника й веселуна М. Драгомирова. Далі висувається наперед типове обличчя бурсака, який не витримав суботньої лози й утік за пороги – на Січ. У нього ні вусів, ні чуприни; чорне густе волосся підстрижене під макітерку. Це художник П. Мартинович, який народився на Полтавщині.

До Мартиновича нахилився козак у високій чорній шапці, схожій на ту, яку носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловік із похмурим поглядом; він мало реагує на дошкульні епітети, що їх щедро сипле козацьке товариство турецькому султанові. Для цієї постаті позував В. Тарновський, відомий колекціонер української старовини, власник села Качанівка Чернігівської губернії, у якому бували Гоголь, Шевченко, Костомаров, Глинка й сам Рєпін.

Поряд із В. Тарновським – дідок із низько підчикриженими вусами, сухорлявий, зморщений, беззубий. Він широко роззявив рота, до якого підносить люльку, що нею, в разі потреби, можна й череп розтрощити. Заходиться сміхом, аж очі заплющив. Рєпін малював його з випадкового перехожого, якого зустрів на пристані біля міста Олександрівська.

Якось перед Різдвом, коли були великі морози, до Яворницького прийшов Рєпін.

– А я до вас!

– Що сталося?

– Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря.

– Ілле Юхимовичу, я ніде не люблю виставляти себе напоказ.

– Ні, ні! Я від вас не відчеплюся! Кому ж бути писарем, як не вам?

Після довгих умовлянь Яворницький погодився, і вони поїхали до майстерні художника, яка в той час була на четвертому поверсі під скляною покрівлею. Глянувши на свого друга, Ілля Юхимович сказав:

– Що це ви такий похмурий?

– В дорозі промерз.

Тоді І. Рєпін пішов до сусідньої кімнати й виніс якийсь журнал, у якому були зображені смішні карикатури, та й поклав на стіл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й усміхнувся.

– Стривай, стривай! Ось цей вираз мені й потрібний!

Не минуло й години, як за столом у ролі січового писаря на картині уже сидів Д. Яворницький.

«Писар – одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчі, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей і неглибокі ямочки коло щільно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, сам собі на умі. Писар добре чує всі ці круті дотепи й ущипливі, дошкульні слова, які йому диктують, але він не квапиться писати їх на папері довгим гусячим пером».

Художник хотів посадити ще когось за стіл, на вільне місце навпроти писаря, спиною до глядача. Він уже наперед продумав, як саме має виглядати ця постать. У цього персонажа повинна бути височенна потилиця. Такої голови не знайдеш ні в селах, ні в робочих кварталах – лише в панських хоромах. І тут Рєпін пригадав, у кого є така потилиця:

– Ви знаєте, хто може бути придатний на таке місце?

– А хто?

– Георгій Петрович Алексеев. Коли він був у вас, я до нього добре придивився. Сам він низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто років, щоб її наїсти. Попросіть його, щоб він дозволив мені зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите?

– Можу хоч і завтра.

– Так, будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби тільки він дозволив зарисувати для картини його потилицю…

Коли другого дня Яворницький переказав Алексееву художникове прохання, той категорично відмовився.

– Що це, на посміх майбутнім нащадкам? Ні!

Яворницький поквапився повідомити Рєпіну цю відповідь. Але художник усе ж таки наполягав умовити Алексеева.

– Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашій винахідливості, не придумаєте, як це зробити?

– А може, його спокусити старовинними монетами, він же нумізмат? – спитав Яворницький. – Зробимо це так: Георгій Петрович запросить нас до себе на сніданок. Після сніданку ми підемо втрьох до його кабінету, я витягну з кишені кілька старовинних монет, і ми будемо розглядати їх в лупу, а ви сядете за спиною й тихенько занесете до своєї книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно.

Коли картина була закінчена й виставлена в Третьяковській галереї, генерал, що мимоволі став натурником, приїхав до Москви. Зустрівшись із ним та з Рєпіним, Яворницький запропонував відвідати галерею. Там біля «Запорожців…» відбулася досить цікава розмова:

– А гляньте, Георгію Петровичу, – сказав Яворницький, – така, як ваша, потилиця.

– Як же ви насмілилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати?

Рєпін засміявся.

– Це тоді, коли ви уважно розглядали монети.

– Ну, гаразд, тепер уже нічого не вдієш. У мене до вас прохання: не кажіть більше нікому, що це моя потилиця, – засміють старого дурня.

Д. Яворницький згадував, що крім цього варіанту Рєпін написав і другу картину, на якій вже не було такої кількості персонажів, але художник додав нових або ж допрацював колишніх. Писар залишився таким же, тільки він уже старий і в окулярах. Тепер одне гусяче перо було в нього в руці, а друге – за правим вухом. На картині з'явився ще один козак без сорочки. Художник прибрав з картини козака в кобеняку, який стояв спиною до