Січ було здано без бою - Олексій Макарович Савчин

Відмежування військовості від простолюду, від мирної хліборобської праці — одна з основних засад козацької ідентифікації. У літературному творі XVIII ст. “Відповідь запорозьких козаків українським слобожанам” це розрізнення висловлено максимально яскраво:

Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ’я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство.

Варто окремо наголосити, що упродовж XV–XVII ст. османська армія була найсучаснішою в Європі, саме яничари були першим в історії регулярним військом, забезпеченим вогнепальною зброєю. Тож не дивно, що давньоукраїнська назва рушниці — яничарка.

Тоді, як козаки й татари вправлялися в “пограничному спорті”, мирні мешканці шукали способів вижити в огорнутому постійною небезпекою регіоні. Навіть у східній неволі життя не закінчувалося.

Академік Агатангел Кримський писав, що втрати українського населення внаслідок работоргівлі спричинили породичання між українцями й татарами. Про антропологічну слов’янськість більшості османських придворних і воєначальників писали практично всі мандрівники.

В другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму! З матеріалів перепису 1666–1967 років (які навів у своїх подорожніх нотатках турецький мандрівник Евлія Челебі) відомо, що, в Кримському ханстві мешкали 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. невільників із Півночі.

У 1675 році запорожці вирушили походом на Крим під проводом Івана Сірка. Сірко — архетипний козак, збірний образ шукача лицарської слави. За переказами, він народився з зубами й одразу після пологів схопив зі столу пиріг і почав гризти. Все життя Сірко гриз ворогів, а тогочасна французька газета писала, що він “навіть уві сні ріже мусульман”.

Насправді логіка поведінки Сірка була ситуативною. Незадовго до походу 1675 року в татарських степах стався недорід, і Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. І це тоді, коли Гетьманщина разом із Росією воювала з Османською імперією й Кримом за Чигирин, ще недавно — столицю!

На закиди гетьмана Самойловича Сірко відповів: “Коли б і чорт, пане гетьмане, помагав людям в крайній їх нужді, то зневажати те не годиться… То коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно”.

Сірко шанував сусідів-воїнів, але не мав пощади до мирних мешканців, навіть співвітчизників. 1675 року під час походу на Крим він вивів звідти 7 тис. невільників. На питання кошового, чи, бува, хтось із них не бажає повернутися до Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно.

Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні в них не лишилося нічого. Тоді, за переказом козацького літописця Самійла Величка, Сірко наказав цих людей відпустити і тут-таки усіх їх перебити. Козак, який понад усе цінує свободу, не спромігся зрозуміти поселенців.

Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар — перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.

Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у “зраді” Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари “зраджували”, і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?

Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.

Кримський вершник. Реконструкція із фільму Олеся Саніна “Мамай”. Герой-українець наприкінці одружується з татаркою>

Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка — учасника Пилявецької битви — записано: “Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар”.

Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан “зрадив” Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.

Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.

Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.

Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).

…Описуючи початок Хмельниччини, навіть православний ортодокс Григорій Грабянка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-Бей, був “воїн славний і невимовно відважний”. Самійло Величко піде ще далі, написавши: “Невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями”.

…Взаємини козаків і татар під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів — вони “гостюють” чи “навідують” один одного (тобто чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розмір і термін викупу…

 30 червня 1651 року. Два війська — українсько-шляхетське та козацько-селянське — зійшлися віч-на-віч і завмерли