Січ було здано без бою - Олексій Макарович Савчин

Ще не вдалося довідатись, хто, коли і чому назвав Запорізьку Січ українською, адже кордони вільностей козацьких час від часу мінялися. Перші згадки в загальних рисах: ” … поляки, прийнявши у свої землі Київські і Малоросійські в 1340 році, через деякий час тих людей зробили рабами, але ті люди, що не винесли його, почали самовільно селитися на берегах річки Дніпро, нижче порогів, в пустих місцях і диких полях, харчуючись рибою і звіриною ловлею” — свідчать староруські літописи.

Польський король Сигізмунд I /1507-1548/, найперший дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів на обох берегах Дніпра. Але конкре-тно встановлених меж не було, починаючи з цього часу по 1705 рік, коли 22 жовтня в межовому запису між Москвою і Портою вперше згадується більш визначені межі козацьких вольностей, але й то лише зі сторони Польщі.

З 1709 по 1783 роки козаки жили на татарських землях, але з 1734 р., після перемоги Росії над турками, у якій значний внесок був і козаків, вони знову перейшли під владу Росії. А у 1743 році запорожці подали скаргу на ім”я Єлизавети Петровни на донських козаків, за те, що дончаки чинять величезне лихо, виганяють риболовів з Калміуса і Міуса. По цій скарзі імператриця своїм указом веліла” Накрепко утвердить, дабы донские казаки в ловлении в вышупомянутых рыби и зверья, никакого препятствия и обиды отнюдь не чинили под тяжким штрафом”…

Як відомо запорізькі козаки жили на Січі без жінок, звісно і без покоління. Отож для того щоб якось тримати стабільною свою чисельність, вони приймали до свого кола будь-кого. Є свідчення, що на Січі можна було зустріти осіб різних народностей, ледь не зі всього світу.”Запорізькі козаки-відмічає дослідник ХУIII століття Йоганн Георгі- були безрідні потомки черкаських козаків на Дніпрі. Тут були зневажені злидарі і ті котрі від жінок повтікали або не мали насущного кусочка хліба на прожиття, були тут і ті, котрі відчували в собі “вогняну волю”, богатирську силу і в душі носили лють і горе”…

Від польської влади не раз виставлялись претензії в Кіш, як це було наприклад, після сойму 1535 року, не приймати у військо запорізьке засуджених до смерті, а самим полякам було заборонено з запорожцями в похід ходити.

Крім дорослих, безперервно йдучих на Січ, чимало попадало й хлопчиків. Одних батьки самі приводили, других козаки в полон брали у походах а потім всиновлювали на Січі. Але всякому, хто б звідки не був, на Січ дорога була відкрита лише для тих хто виконував слідуючих п”ять вимог: бути вільним і неодруженим чоловіком, розмовляв по малоруські, присягнути на руському самодержцю, бути православним і бути навченим військовій справі. Можна було бути дворянином, поповичем, козоком, татарином, турком, ким завгодно, але найголовніше-козак не мав мати жінку. На Січ не допускали навіть матерів і сестер…

Отож яка це була українська козацька вольниця — думаючий додумається, а кмітливий і розсудливий-догадається…

Життя запорізького козака- свого роду аскетичне, до якого він дійшов досвідом: “лицарю і лицарська честь, а не біля жінки пропадати”. І щоб якось полегшити свою одиноку долю, якщо не мати коханої дружини, то хоч супутників життя, запорізькі козаки завели у своєму колі так зване побратимство. Бо ж з одного боку, січовик теж мав душу і серце й відчував потребу когось любити, до когось прихилитися: але жінки любити не мав права, отож мусив “прихилятися” до такого ж, як сам “небораки”. З іншого боку січовик, який постійно воював, потребував вірного товариша. Так зовсім чужі один одному люди “братались” між собою. А для того, щоб дружба була узаконена побратими йшли в церкву і в присутності священника зарікались: “Мы нижеподписавшиеся, даем от себя сие завещание пере богом, что мы братии, и с тем, кто нарушит братства нашего союз, тот перед богом ответ да воздаст перед нелицемерным судьею нашим Спасителем. Вышеописанное наше обещание вышеуказанных Иванов /двоє братів Іван та Іван/ есть; дабы друг друга любить, не взирая на напасти стороны наших либо приятелей, либо непрятелей, но взирая на миродателя бога; к сему заключили хмельного не пить, брат брата любить. В сем расписуемось”

Після побратими власноручно ставили значки на зароку, слухали вінчальну молитву, дарували один одному хрест, тричі цілувались і виходили з церкви мов би рідними братами до самої смерті.

Отже в Січі жили виключно не одружені на жінках козаки, які називали себе лицарями і товаришами. Тут вони розсереджувались на тридцяти восьми куренях на самій Січі.

Заборона приведення жінок на Січ розповсюджувалась не лише на січовиків, але й на інших осіб. В 1728 році трапився такий казус:

На Січ приїхав російський підполковник Глєбов з власною дружиною і її покоївками. Як тільки пронеслася про це чутка, козаки обступили помешкання Глєбова з вимогою видати їм жінок,”дабы каждый имел в них участие”. Підполковник з величезними труднощами зміг умовити запорожців від вчинення ганьби над жінками, лише після того, як виставив їм кілька бочок горілки. Але після того, як козаки спустошили бочки, вони знову взялись за своє. Отож полковник змушений був спішно покидати Січ…

Взаємини українців і татар із глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів — вони “гостюють” чи “навідують” один одного, а захопивши полон, ведуть чесний торг. І це, за словами Івана Сірка, не має бути “приводом для великої війни”.

Образ татар у поточній історичній свідомості — ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.

Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення.

Малюнок Олександра Міхнушева

Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків